Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Куди ти, навіжений?! — Нестор притримав побратима за плечі і силоміць вклав назад. — Не можна тобі… Лежи…

 — Так… Так… — пробурмотів вмираючий і знову рвонувся. — Брате! Вибач! — крикнув, надсаджуючи горло. А наступної миті з рота йому бухнула кров, Микита захрипів і обм’як, втупившись у небо вже невидющими очима…

… Нестор махнув рукою, боляче вдарився зап’ястям об щось тверде і прокинувся. Якусь мить розгублено кліпав очима, не в змозі відразу зрозуміти де знаходиться. Потім вдихнув терпкого, тваринячого духу і остаточно прокинувся. Потер забиту кістку, потягнувся усім тілом і сів, обтрясаючи з кожуха солому.

— Дай боже доброї днини, — промовив за звичкою сам до себе і сам же відповів: — Дякую, дай боже і тобі. А ще до вечора дожити і не тужити…

Встав, обсмикнув одежину і підхилив двері — ще не світало, на небі подекуди навіть зорі проглядали, але завдяки білому сніговому покрову було виднося не згірш, аніж у похмурний день.

Глибоко втягнув ніздрями і мало не чхнув.

— А нівроку студено, не жартує зима… — промовив, пустивши з рота густу хмарку пари. — Як на Водохрестя.

Повітря й справді аж бриніло. Притомившись за ніч, віхола вляглася на спочинок, випустивши на волю мороз, а той вже часу не гаяв — пустився на цілого. Так притис, що навіть сніжинки вкладалися щільніше і мерзлякувато тулилися одна до одної.

— В таку погоду добрий господар пса на двір не жене… — почав було, та й увірвав, бо одна з кучугур перед хатою раптом підвелася, обтрусилася і перетворилася в здоровенного собацюру. З тих кудланів, що сам на сам беруть сікача трилітка, і вовчій зграї дорогу не вступають. Спершу на козака глянула пара розумних очей, а потім верхня губа зморщилася, показуючи білі ікла.

— Овва… — докірливо мовив Нестор. — І чого відразу погрожувати? Я ж тебе не чіпаю. Ні, усе справедливо: служба не тітка, взявся — неси справно. Але ж і я не який-небудь зайда. Мав чути, як вчора з твоєю господиню за нічліг домовлявся. Чи ти, може, тим часом вештався десь? Та ні, не вірю. По очах бачу, що ти ретельний служака і охоронець пильний. Тож, усе знаєш і розумієш. Вгадав?

Козак говорив спокійно, розважливо і таким переконливим тоном, що пес спершу головою тріпнув, а тоді влігся і заметеляв хвостом.

— От і гаразд. Ходи ближче. Я саме снідати зібрався, то й тобі дещиця перепаде. Який-небудь інший кобиздох тільки облизня б упіймав, але як же з братом-вояком не поділитися?

Нестор сягнув рукою позад себе і притягнув ближче торбу. Розпустив зашморг і сунув руку всередину. Намацав там, загорнений у полотно шмат буженини і витяг назовні.

Пес зацікавлено глянув, принюхався і… відвернув голову. Проте язика висолопив.

— Ходи, ходи, не вдавай гордія… — добродушно промовив козак, виймаючи з-за халяви ножа і відбатовуючи від м’яса чималий окраєць. — Кому кишки марш грали, той голодного завжди зрозуміє. Господиня твоя ще коли встане, а на морозі нема гірше, як порожній живіт. Що, скажеш, ні?

Пес озирнувся на зачинені двері хати, немов вибачався, скочив на ноги і неквапом, мовляв: «не бідуємо, але якщо вже так припрошуєш», підійшов ближче.

— Тримай… — Нестор поклав шмат буженини на половину паляниці і простягнув псові. Той обережно взяв гостинець, відступив трохи, демонструючи, що між ним і гостем все ж є рубіж, і плюхнувся животом на сніг.

— Налив би й чарчину, так тобі ж невільно, служба… — вибачливо розвів руками козак, тримаючи в лівій долоні кований сріблом буйволячий ріг, а в правій — розписаний білими квітами куманець.

Пес перевів погляд з однієї руки на іншу, видав з себе щось схоже на зітхання і вп’явся зубами в м'ясо.

— Ото ж бо й воно… — кивнув Нестор, наповнюючи чарку. — Ну, на здоров’я друже. Щоб нам велося, а ворогам гикалося. І помагай Боже всім, хто в дорозі.