Читати книгу - "Слово темряви, Наталія Савінова (SiN eVa) "

– Дякую вам, найтемніша пані.

– Думаю, вам необхідно відпочити, моя ясносвітла дитино. Альта та Зірі, – імператриця представила щойно підійшовших служниць у криваво-червоних сукнях та чорних рукавичках. – це мої вірні помічниці і вони будуть доглядати за вами.

Дівчата кивнули головами, не виказуючи жодних емоцій. Вони були худорляві з темними повіками та впалими щоками. Виглядали блідо і виснажено, хоча не були хворими. Альта мала великі карі очі та карпатий ніс, її каштанове волосся було зібране в акуратну зачіску, що відкривала маленьки вуха, в яких красувалися чорні перлини. Зірі була такою ж високою як і її подруга, та мала темно сірі очі під віялом довгих вій, її волосся було заплетене у дві коси, що ледь доходили до грудей.

– Відпочивайте, моя ясносвітла! – попрощалась імператриця, покидаючи кімнату принцеси.

Як тільки останню шкіру прибрали, Луна відчула легкість дихання. Вона не мала змоги продовжувати ознайомлення з темрявою та її домом, тому відправила служниць і вирішила спробувати виспатись перед новим днем.

Нажаль, як би не намагалась світла принцеса заспокоїти своє сполохане серце, та все ж не змогла зімкнути очей ні на хвилину. Вона відчувала дихання темряви, що торкалося її білосніжної шкіри та чула голоси тих, хто благав про допомогу. Ці голоси були луною в її голові, тому принцеса не вірила в їх реальність.

З першими промінями сонця, що проникло до її кімнати, Луна підвелась з ліжка і мовчки почала ранкові процедури. Вона не бажала турбувати служниць темної імператриці, тому самостійно одяглась в блакитну сукню та розчісала волосся. Вмилася холодною водою, що заздалегіть була приготовлена ще з учора, та підійшла до відкритого вікна.

Ранок приніс стабільне почуття невпевненості, адже в голові як на повторі були слова кронпринца та його багатозначне: &І трьох днів не протримаєшся!&

– Світло! – пролунав тонкий голосок.

Луна чула його не вперше. Вона сприймала цей голос за оману в її голові. Не бажаючи підтримувати нездорову іллюзію, яка зявилась в її думках під впливом темряви, принцеса подивилась на все ще темне небо, що відрізнялося від того блакитного, що нависало над Світлою імперією.

Все на території Темної імперії було іншим і різко відрізнялось від, того до чого звикли очі майбутньої жриці Місячної долини. Навіть ранкове сонце було похмурим і не приносило відчуття тепла. Дивовижна природа, що відкривалася за вікнами попри всю її велич не мога зрівнятися з тією, що була в Місячній долині. Свіжість нічного подиху продовжувала заповнювати повітря, не дозволяючи і на мить забути про себе.

– Світло! Світло! – Хтось відчайдушно кликав на допомогу.  

Як майбутня жриця нескінченного світла Луна не могла більше ігнорувати стражденного. Відмовити у допомозі це теж саме що зректися Світла. Голоси, що помножувалися в її голові, ставали реальними. Вони доносились з вулиці. Світла принцеса обережно висунула голову у вікно і спробувала віднайти очима тих, хто кликав її.

Нарешті вона побачила темну хмару, яка нависала недалеко від північної башти над полем троянд, що були такими цінними для Темної імперії. Не зволікаючи більше ні хвилиною, Луна вирішила, що повинна допомогти бідолашним і накинувши на плечі шовкову накидку, обережно вийшла з кімнати. На її подив біля дверей не було вартових, тому вона спокійно покрокувала похмурими коридорами, орієнтуючись на гучність голосу.  

Вона вже була молодшою жрицею, тому вірила поклику серця, що підказувало у якому напрямку варто рухатись.

Не зважаючи на здивовані погляди прислуги, що приступала до своїх обовязків та охорони замку, Луна сміливо вийшла у внутрішній двір і пішла стежкою, що вела в темряву. Хоча в небі вже майже на повну світило сонце, все довкола було темним. Фарби бляклі, кольори тьмяні. Зелень була іншою та й повітря було просякнуте смертельними пахощами, надаючи ще більшої жахливості чорній споруді, що вважалась найнепідступнішим замком імперії темряви.

Через кілька хвилин пошук закінчився.

Стоячи посеред трояндового саду, вдихаючи їх легкий аромат, Луна почула хриплий стогін вмираючого. Але в саду, крім чорних троянд, не було жодної живої душі. Якщо це не була людина чи тварина, то голос належав рослині, але вона не могла розгледіти її.

– Відгукнися. – прошепотіла світла принцеса.

– Світло! – відповіли троянди.

Жива душа чорних троянд. Прекрасна, чорна, але так само жива, як і все, що є в природі. Опустившись навколішки, Луна простягла руки до острівця розтоптаних пелюсток. Хтось недбало залишив свої сліди на прекрасних створіннях, приносячи дар Смерті. Декілька молодих бутонів троянд помирали, роблячи останній видих життя.

– Хто ж так вчинив із вами? – Окинувши жалібним поглядом зламані стебла, Луна зробила те, що не повинна була робити.

Вона прошепотіла заповітні слова життя як світла жриця Місячної долини:

– Світлом зіткане життя я дарую вам! – Магія світла злітаючи з губ світлої принцеси, плела сріблясту павутину, що тягнулася до нужденних. З останнім сказаним словом мереживо павутиння опустилося на зламані троянди і вони у туж мить почали оживати.

Луна з полегшенням зітхнула, адже встигла і врятувала безцінне життя. Але за секунду посмішка, що з'явилась на її губах, зникла. Смикнувшись з переляку в сторону, вона тихенько пискнула, коли чорний чобіт чоловічого сапога опустився на квіти, і безжально розтоптав їх.

Життя вийшло з вбитих квітів.

Луна спробувала рушити з місця, щоб зупинити Світло, що відлітало з чорних троянд та не встигла. Сильні руки обхопили її плечі і міцно стискаючи їх, різким рухом змусили підвестися на ноги. Світла принцеса безвольною лялькою підкорилась.

– Хто дав тобі право оживляти їх? – прогарчав Диявол.

Його обличчя спотворене ненавистю було зовсім близько. Крижані спустошені очі горіли темрявою та мороком вічності. В них не було нічого людяного, нічого з того, що звалось дзеркалом душі. Здавалося, що Пекельний вогонь замерзне від холодного цинізму, що випромінювали очі молодшого кронпринца.