Читати книгу - "На землі кленового листу, Левко Лук'яненко"

— Справді, — додав Кучер, — ми службовці Міністерства закордонних справ, а не Міністерства зовнішніх економічних зв’язків.

Кімната в моєму готельному номері перетворювалася на робочий кабінет посла, і я призначив щоденні години зустрічей для доповідей. Кучеру доручив вивчити план Оттави, а Родіонов мав вводити мене в курс справи і поступово підготувати для евакуації архів представника уряду України при посольстві Російської Федерації.

Рейд Морден, заступник міністра

26 травня я в супроводі Родіонова вперше відвідав МЗС Канади і зустрівся із заступником міністра паном Рейдом Морденом. На початку розмови пан Морден пояснив, що пані Барбара Макдугал, міністр закордонних справ Канади, тепер у Європі, через що, на жаль, не може особисто прийняти посла України, і доручила йому провести цю зустріч.

Я передусім попросив пробачення, що моя англійська мова далека від досконалості, і гречно прийняв вибачення її екселенції пані Макдугал. Пан Морден пригадав, що рік тому ми зустрічалися в канадському МЗС, коли я вперше був у Канаді як член українського парламенту і голова Української республіканської партії.

— Тоді, — сказав пан Морден, — ви закликали наш парламент швидше відкрити в Києві канадське консульство, що мало сприяти вашій боротьбі за незалежність, а ось тепер ви тут як посол незалежної держави. Які ваші завдання? Що Україна хоче від Канади?

Я передав йому особистого листа нашого міністра Зленка до пані Макдугал, подякував канадському урядові за те, що Канада першою із західних демократичних держав визнала незалежність України, і виклав погляд уряду України на українсько-канадські відносини.

— Ефективність праці нашого посольства, — підсумував я, — значною мірою залежатиме від того, як скоро ми зможемо придбати будинок для посольства. В Оттаві є шість будинків, що колись належали посольству СРСР у Канаді. Україна — спадкоємниця СРСР і має право на частину тих будинків. Офіційна частка України у спадщині дорівнює 16,37 відсотка, що становить приблизно шосту частину. Отож Україна претендує на один будинок…

Скориставшись маленькою паузою, пан Морден з веселою усмішкою промовив:

— Сподіваюсь, що пан посол не збирається починати свою посольську кар’єру із реквізиції чужої власності, яку охороняє канадський закон…

— Пане заступнику міністра, просто я хотів би знати, чи може уряд України розраховувати на допомогу уряду Канади у цій справі.

— Уряд Канади, — відповів Морден, — буде уважно ставитися до молодої Української держави.

Я підвівся, і ми люб’язно попрощалися.

Алекс Кіндій, канадський українець

Першим відвідувачем мого готельного номера був канадський українець Алекс Кіндій — член федерального парламенту, лікар за освітою і політик за покликанням.

Я розповів йому про зустріч з Морденом, власне, про те, як я розумію перспективу українсько-канадських відносин. Попросив розповісти про позицію парламенту щодо розподілу спадщини поміж колишніми союзними республіками.

Річ у тім, що коли 8 грудня 1991 року Президент України Л. Кравчук, Президент Російської Федерації Б. Єльцин і Голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич у Біловезькій Пущі денонсували Союзний договір 1922 року і юридично оформили розпад СРСР, тоді відкрилася спадщина колишнього СРСР і настало право союзних республік на успадкування цієї спадщини.

Місце Радянського Союзу як постійного члена Ради Безпеки 00Н виявилося порожнім. Як бути далі? Пропонувалися чотири варіанти виходу. Можна зменшити число постійних членів на одну державу. А можна було й збільшити на п’ятнадцять, допустивши всі колишні союзні республіки. Чи допустити тільки Україну й Білорусь як давніх членів 00Н та Російську Федерацію як велику ядерну державу. Захід же визнав за спадкоємницю СРСР лише Росію.

Кіндій розповів мені про деякі деталі:

— Уряд Російської Федерації направив урядові Канади (як, очевидно, й іншим державам) телеграму, в якій пропонував на взаємній основі визнати в Канаді посольство СРСР за посольство Російської Федерації з визнанням посольства Канади в СРСР за посольство Канади в Російській Федерації. У свою чергу уряд Канади надіслав Російській Федерації телеграму, в якій погодився на таку трансформацію. Оскільки була чутка, що ініціатива виходила від канадського уряду, я зробив у парламенті парламентський запит. На нього відповідала не Макдугал, а її відпоручник. Він старався затуманити відповідь, і тому не зовсім ясно, хто був ініціатором, але факт залишається фактом: взаємне визнання посольств відбулося.

Друге. Факт визнання Канадою Росії за спадкоємницю Союзу означає, що вся власність СРСР на території Канади (будинки, кошти і все майно МЗС, Аерофлоту, морфлоту, торгпредств, банків тощо) тепер є власністю однієї Росії, і Україна на нього не має жодного права.

— Це означає, — підсумував я, — що все добро посольства Росії в Оттаві захищатиме канадська поліція. Звідси витікає потурання, а часом і пряма підтримка канадським урядом претензій Єльцина на роль миротворця на території колишнього СРСР. Отже, західні держави не стільки сприяють становленню нових держав, скільки відродженню Російської імперії. Сумно.

— Пане Лук’яненку, ми у конгресі створили парламентську групу сприяння розвитку українсько-канадських взаємин. Я познайомлю вас із членами конгресу й сенату, які добре ставляться до України і можуть сприяти налагодженню добрих відносин з Україною.

— Я буду вам, пане докторе, дуже вдячний, якщо ви складете приблизний список цих людей, а після вручення генерал-губернаторові вірчої грамоти ми погодимо дні й години зустрічей.

— Я допомагав і допомагатиму Україні чим можу.

* * *

27 травня я був з дружиною на прийомі у судді федерального суду Івана Сопінки. Цей українець — видатна постать у канадських юридичних колах, і українці пишаються з цього. Зібралося сорок осіб. Кілька стажистів з України, кілька юристів з Торонто, Джордж Борос, директор канадської адвокатської асоціації, Георгій Данилів, дружина славнозвісного Кларка, дуже впливова жінка в канадській адвокатській асоціації.

Сопінка вітав мене від імені високоповажного юридичного зібрання. Я виступив з доповіддю, в якій підкреслив важливість права для цивілізованого співжиття людей.

Торонто

28 травня ми з дружиною сіли в авто Родіонова і поїхали до Торонто. Відстань — понад чотириста кілометрів, та ще по Торонто до центру — година їзди. Шлях від Оттави до Торонто чудовий, поселень майже немає, але час від часу зустрічаються заклади обслуги, де можна заправити бензином, перевірити й почистити авто, попоїсти, випити соку та купити газету, малу чи якусь дрібничку.

Дозволу канадської влади на поїздку до Торонто я не брав, і акредитації ще не було. Документ, який я мав, — це дипломатичний паспорт із записом про те, що я Надзвичайний і Повноважний посол