Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Два постулати Хаїма Берковича

(Аксельрод і Беркович)

За тиждень мене перевели до великої довгої камери. У камері стояло два ліжка одне попри одне вздовж стіни і третє — навпроти, перпендикулярно до них. Воно було порожнє. Біля ліжка — довгий дерев’яний стіл. За столом сидів високий гладкий чоловік років 45–50 явно єврейської національности. Його костюм, черевики, сорочка, плащ були найкращої якости.

— Добридень! — привітався я.

— Здравствуйте! — відповів пожилець, зиркнувши на мене, й відразу ж повернувся до своєї книжки.

— Моє прізвище Лук’яненко, — почав я. — Сидів у 32-й камері. Мене вже судили. Нас судили сімох чоловіків за український націоналізм. Понад два місяці ми чекали на касаційний розгляд справи у Верховному Суді України. Нещодавно повідомили рішення і тепер, мабуть, скоро спрямують до концтабору. А як ваше прізвище?

— Аксельрод, — сухо відповів той.

— Вас іще не судили?

— Ще не судили. Які питання ще вас цікавлять? — не дивлячись на мене, буркнув Аксельрод.

— Ах, он ви як?! Тож скажу: не почуєте від мене жодного запитання щодо вашої справи. Я не з тих, хто лізе в душу. І загалом я прийшов не до вас, а в камеру. І не сам прийшов, а мене привели. Коли б не привели, я б і не бачив вас.

Переночували мовчки. Назавтра під час вранішньої перевірки новою зміною чергових я звернувся до офіцера:

— Громадянине капітане, мене вже засудили. Засудженим дозволено читати газети. Тут у камері людина під слідством. Їй не дозволено газети. Прошу розв’язати цю суперечність і надати мені газети.

— Я доповім начальнику слідчої тюрми, — пообіцяв капітан.

Аксельрод не заявляв ніяких клопотань. Після 10 години ранку його забрали до слідчого, а незабаром і мене викликали до начальника тюрми. Я повторив йому своє клопотання.

— Слухайте, Лук’яненко, ми не можемо давати вам до камери газети, бо це не дозволено, — сказав начальник тюрми.

— Але ви і не можете позбавити мене права читати газети, бо таке право дає засудженому закон.

— Закон необхідно виконувати, але щоб не на шкоду інтересам держави.

— Я вже півроку не читав газет, дуже відстав від подій, мені хочеться надолужити пропущене і того наполягаю забезпечити мене газетами.

— Гаразд, засуджений Лук’яненко, ми задовольнимо ваше клопотання: вас виводитимуть до іншої камери і приноситимуть туди підшивку газет. Яку вам принести: “Известия”, “Советскую Украину”, “Правду”?”

— А українською мовою тюрма не передплачує газет?

— Ні, не передплачує. Знаєте, у нас більше читають російською.

— У вас не тільки читають, у вас і думають по-російському. І служать не Україні, а Москві.

— Ви закінчили Московський університет, жили півтора десятки років у російському середовищі і російську мову знаєте не згірш за самих росіян, а тут за весь період слідства не вимовили по-російськи жодного речення. Це дуже яскравий показник глибини ваших національних переконань. Знаєте, я гадаю, що радянська влада зробила помилку, що скасувала вам смертну кару, — роздратовано прошипів начальник тюрми.

— Дякую за відвертість. Ви, ясна річ, знаєте, що в історії, зрештою, перемагає справедливість. Вона не на вашому боці. То ж накажіть, щоб мені дали підшивку “Известий”.

Мене відвели до камери. Аксельрод лежав боком у дорогому костюмі, обкутавшись своїм дорогим плащем. Він не спав. На звуки висунув голову з-під плаща, глянув і знову сховався у плащ.

Минуло кілька днів. Мене виводили до окремої камери, давали підшивку газет і замикали до обіду. Кілька разів виводили після обіду — до вечері.

Згодом до камери посадили третього. Він просив називати його Хаїмом Берковичем. Був балакучий. Розпитував про мою справу і ще охочіше розповідав про себе. Що з його розповідей було правдою, бозна. Казав, що сидить у Дрогобицькому кримінальному таборі за коштовний камінь. Розповідав про операції з золотом і коштовним камінням, про знайомих у цій справі євреїв з Харкова, Одеси, Дніпропетровська. Це було страшенно далеке від мене і мене зовсім не цікавило. А ось філософія його мене вразила. Вразила своїм змістом, своєю відвертою прямотою. Суть її ось у чому.

Перший постулат

Абсолютна більшість людей, що ходять поряд вулицями, — цілковиті дурні. Вони не знають, що таке життя. Вони шукають у житті справедливости, гуманного ставлення до інших і тому подібних химер. Вони сліпі й не бачать основної цінности, що існує на землі — золота і коштовного каміння. Оці предмети вирішують усе. З їхньою допомогою можна здобути владу (вплив на людей), матеріяльний достаток (незалежність) і насолоду, завдяки доступності найвродливіших дівчат.

Другий постулат