Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

Активна частина захисту складалася з напруженого статичного поля, що поширювалося ще на метр від граней куба. Об'єкти, що потрапили в це поле, отримували розряд блискавки достатній, щоб засмажити молодого бичка цілком. Ефективність поля було дуже добре видно на тріскучому ґрунті арени, що потрапив у зону дії заклинання і злегка димів.

Загалом це виглядало, як прозорий куб з магом у центрі, навколо якого періодично потріскують розрядами блакитні блискавки. Гарно. Небезпечно. Надійно. І від того зовсім не дивно, що половина шанувальниць віконта Д'Альбон синхронно та пафосно знепритомніли прямо на своїх трибунних місцях, коли запущена з руки Грегора чорна кам'яна сфера пройшла обидва шари захисту і вронила Леона на підлогу, попутно, судячи зі звуків, зламавши майстру Блискавки пару ребер.

– Думаю, Ваше сіятельство чудово знає, що це за мінерал і як він впливає на будь-які енергетичні конструкції Повітря.

– Тіньовий кварц… – Схаркнув кров на землю Леон Д’Альбон. – Але пекло тебе забирай, його недостатньо, щоб пробити одне з найвищих заклять Повітря!

– Звичайно. Якщо його спрямовує якийсь студент. Або навіть Магістр. Це я вам таким чином нагадую, що ви б'єтеся з Архімагом, Ваше сіятельство. – Сухо закінчив речення Грегор. – Отже, у вас ще дві спроби витримати мій удар, після чого – ваша черга. Ви готові?

– Звичайно! – Крикнув Леон і, відкинувши від себе кварцову сферу, ніби вона була якоюсь отруйною змією, скочив на ноги. – Несподівані рішення, так?! Ну що ж, спробуй це пробити!

Леон підняв очі до неба, простяг угору руки, ляснувши, зчепив їх у замок над головою – і різко, наче щось рубив, опустив їх вниз. І небо, що миттєво затяглося чорними хмарами, скинуло на поки ще впевнено стоячого противника Грегора сліпучий потік блискавок. Яскравість цього видовища була така, що багато хто серед глядачів з жалем змушені були відвести погляди. Ті ж відчайдухи, що очей не відводили, не маючи належного захисту, – отримали затишну сліпоту на найближчі пару годин, через що проґавили продовження бійки.

Фігура Леона повністю зникла в білому, сліпучому сяйві і гуркоті блискавок, що безупинно падали з небес. Та за кілька секунд все закінчилося і на місці противника геоманта виявився величезний, триметровий воїн у обладунку, ніби зітканому з блискавок. В одній руці цього велета був меч, а в іншій – кремезний, ростовий щит, яким можна було прикрити коня, невеликий загін бійців або дірки в освіті у половини міністрів королівства.

Грозовий Паладин сяяв сліпучим світлом і десь із його надр усі присутні в амфітеатрі почули гнівний заклик віконту.

– Спробуй пробити це, Нюлузький! Я чекаю!

Паладин підняв свій величезний щит і з гуркотом вбив у землю між собою та супротивником. Щоб уже за секунду в центр щита врізалася сестра-близнючка попередньої кулі з чорного кварцу.

– Другий удар зроблено! Нема видимих пошкоджень! – Пролунав гучний, але трохи ображений голос розпорядниці дуелі. Наче про неї всі забули.

– Знову?! – Заверещали зсередини Грозового Паладина. – Ти чи знущаєшся, геоманте?! За кого ти мене маєш?! Мене не спіймати двічі на той самий прийом! У тебе ще одне закляття! Далі – моя черга!

– І все-таки ви занадто агресивний сучий син, віконте. – Хмикнув Грегор і, наче блазнюючи, повторив рухи Леона під час активації Паладина. Підняв руки вгору, зчепив у замок пальці і зробив різкий, рубаючий мах вниз.

Можливо, шляхетний віконт Д'Альбон і не стримався. Можливо, він навіть вибухнув базарною, брудною лайкою, осоромивши своїм мистецтвом усіх студентів, моряків далекого плавання та лікарів-проктологів. Але ніхто в амфітеатрі цього не почув, бо спрацювало третє заклинання Грегора. Цього разу чорний кварц, такий зручний інструмент для боротьби з магічною та іншою електрикою, набув форми найгострішого трикутного уламка в долоню довжиною. І вилетів не з руки Архімага Землі, а дзвінко клацнув по шолому Паладина, впавши з неба на величезній швидкості. І, певне, кварцу сподобалося падати на голову поважного Вищого Магістра. Бо він покликав із собою друзів.

За мить величезний Грозовий Паладин, присівши на одне коліно, вже закривався щитом від справжньої зливи уламків кварцу, що падали з неба вниз із жахливою швидкістю. Будь-яка сталева, а може, і легендарна міфрилова броня перетворилася б на лахміття від такого бомбардування вже через п'ять секунд. Проте варто віддати належне Його сіятельству. Він протримався сім. Після чого чорний кварц почав із катастрофічною швидкістю плодити тріщини у щиті лицаря, поки великий, блискучий щит не зник повністю. Спроби приймати град найгострішого каміння на лезо грозового клинка також не увінчалися успіхом. Ще три секунди гігант, що зігнувся, блискуче тримався під смертельною зливою, а потім – зник. Злива після цього припинилася практично відразу. Натомість народився крик. Моторошне репетування людини, якій роздробило кінцівки чимось вкрай важким.

Осліплі під час виклику Грозового Паладина глядачі мало не плакали, благаючи переказати, що в біса відбувається. А прихильниці віконта, що ледь прийшли в себе, знов дружно впали в непритомність.  Бо взагалі-то підлога  амфітеатру Університету і так бачила на своїй практиці багатенько. Але ж зараз, на оплавленій, всіяній кварцом арені, в калюжі власної крові, з перебитими руками і ногами лежав їхній кумир. Стогнав, репетував і жахливо, триповерхово матюкався. Проте, як відомо, якщо матюкається – значить, житиме.

Останню фразу, власне, і сказав мілорд Мудіні секунданту Його сіятельства, підійшовши для переговорів та узгодження подальшого просування поєдинку. А барон Грегор Грейткіллс у цей час стояв на своїй половині арени і скромно дивився собі під ноги, ніби це не він щойно за десять секунд розтрощив одне з найсильніших захисних заклинань магії Повітря.