Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

До подвір’я нас пустили щойно впізнали печатку брамаря і старостову подорожню листівку. Коли ж ми нарешті потрапили до княжого палацу, то здалося буцімто всі люди Букова зібралися тут. Галасу особливого не стояло, за всіма слідкували вартові, проте натовп заповнив обидва коридори до широких сходів, що вели до наверх, до князівських палат. 

Кобилу відвели до стайн, де, як нас завірили, їй буде тепло й вона зможе відпочити. Я свійсько схопив наші торби, а батьків арбалет Родосвіт пристроїв за спиною. Проте охорона помітила теє і відібрала зброю. Всю. Знайшли навіть мого захалявника.

- Нехай полежить поки у нас, - глузливо прошепелявив майже беззубий вартовий. - Ще поранитеся.

- Що це? - спитав він, як знайшов мою скриньку. В мене на мить перехопило подих.

- Це трави, збір від застуди, - скоромовкою видав я.

- Не відчиняється, - вартовий простягнув мені невеличку дерев’яну скриню з вирізаними на ній малюнками і наказав. - Відчиняй. 

Я торкнувся скрині і по тій пролетіла блакитна блискавка. Майже непомітна. 

- Це просто заїдає замочок, він тугий, це щоб не розсипалося нічого. Дивіться, тут просто збори від застуди.

Охоронці вже не так прискипливо перевірили скриньку і віддали її мені. Нарешті. Вона одразу ж зникла у моїй кишені і лише тоді я полегшено зітхнув.

- Як Ванів? - запитав у брата другий з охоронців, поки ми збирали речі. Тож до них вже дійшли чутки. Цікаво, як це вони так швидко.

- Поки невідомо, - стисло відповідав той, пакуючи лаштунки. Вартовий затримав на нас погляд, але за мить повернувся до наступного відвідувача.

Ванів...Старосту Кадничів добре знали та завжди вшановували при князівському дворі, тому ми й поїхали разом із ним. Сподівалися на більш приязну зустріч у палаці. Хоча на палац теє місце було схоже не більше аніж сарай діда Міхора, де він натхненно працював над створенням старовинного алхімічного напою - горілки. 

У шлунку буркнуло. Я почервонів і, намагаючись відволіктися, роззирнувся. Все ж добре, що зібралось тут з пів-міста, не менш. У такому галасі ніхто і не помітить нас. 

Родосвіт влаштував мене біля більш-менш чистої стіни, полишив слідкувати за речами, а сам пішов спитати коли нас приймуть. Я чекав і роздивлявся навколо.

Я ще ніколи не бував у князівському палаці. І, хоча його розміри дійсно вражали, важко було не помітити що й сюди дісталася біда. Зима не оминула й самого Князя Всеправа, гірко подумалося мені. Холодні обвітшалі стіни стійко тягнулися уверх: де-не-де вони вкрилися інеєм та пліснявою; смолоскипи потроху висвітлювали людний передпокій. Якби палац не був частково зведеним з деревини, гадаю, посеред зали вже б запалили багаття. 

Зморені голодом та розпачем люди збилися у кучки щоб трохи зігрітися. Час від часу нас обносили чашами з гарячими напоями. Я й собі скуштував: сушена липа й ромашка. Усе краще ніж нічого, зігріває на якийсь час. Хоча шмат оленини зігрів би мій шлунок значно ліпшим чином.

- А чув, ці святці не тільки тіла палять, а ще й виносять з хат все що можна…

- Та ти шо…

- А ще, ще…

- Тихіше, бо всі почують!

- Та й нехай! - але голос таки стих. - Чув, люди зникають на заході? І в селах і в містах, прокидаються батьки вночі, а дітей їх нема у ліжечках! 

- Пфф, дітей! Там і старики зникають! І молоді дівки і хлопи! І все - зеленоокі…

- Та бреши більше!

- І знаєш що?

- Що?

- Потім ті святці ходять і палять дома, з яких зникли люди, нібито  разом з ними…

- Та побрехеньки то все!

- Хто зна, хто зна…

Зрештою мене приспало торохтіння язиків. Звідусіль линули тріскучі покашлювання та молитви, гучні молитви Священному Вогню і ледь чутні - Ір’є. Лише на якусь мить я прикрив очі, заколисаний теплом і втомою, а потім повернувся Родосвіт і розбудив мене.

- Я про все домовився,  тепер залишається чекати, - поділився він, коли я розплющив очі. - Якщо на теє буде воля богині, то ніхто про той випадок не дізнається, Бестуже. Я доповів про батька, й переказав ситуацію. Спершу йду я, ти - за мною.

Я тільки буркнув:

- Еге ж.

- Жодних витівок, зрозуміло? Не для того ми тут, щоб ти зганьбив нас перед величним Князем, Бестуже. 

- Так, звичайно, - відповідав я стиха. - Жодних витівок. 

- Бо батогами й різками ти вже не врятуєшся.

Я хекнув. Низ спини досі болів з останнього шмагання. Мені дісталося від брата, від діда, від старости. А до того була бійка з місцевими хлоп’яками, та то таке… Тож ще одного шмагання я не бажав у жодному разі. 

Занурений у думки про батоги, я не відповів. Та коли брат схопив мене за плече і стиснув так, що в мене в очах виступили сльози, я підняв до нього погляд.

- Грець тебе візьми, малий! Батько, світла його пам'ять, тебе розбестив, а мені з тим розбиратися! Тримай свого язика у зачиненому роті, не сіпайся, нічого не торкайся, не дивись ні до кого, та диви щоб не кинули до муру, бо там і залишися! Ніхто тебе звідтіля не витягне вже.