Читати книгу - "Тіні під світлом слави, Вікторія Ван"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Катерина стиснула кулаки, відчуваючи, як у ній наростає невдоволення. Їй було важко приймати такий стан речей, коли вона залишалася в темряві, а хтось, здавалося, мав доступ до всієї інформації про неї.
— Я втомилася від загадок, Джуне, — сказала вона різкіше, ніж планувала. — Якщо ти хочеш, щоб я тобі довірилася, дай мені більше. Я не можу просто бігти сліпо, не знаючи, хто переслідує мене і чому.
Його очі знову зустрілися з її поглядом. Він мовчав кілька секунд, наче зважуючи кожне слово. Нарешті він заговорив, наблизившись до неї на кілька кроків:
— Є ті, хто давно стежать за людьми з особливими здібностями. У кожному поколінні народжуються такі, як ти — ті, хто здатен змінювати світ. Це не просто магія, Катерино. Ти володієш силою, що здатна впливати на долі інших. І зараз, у цей момент, твої здібності важливіші, ніж будь-коли. Ось чому тебе шукають.
Катерина замовкла, намагаючись усвідомити почуте. Її серце калатало все сильніше. Вона завжди знала, що її сили особливі, але ніколи не думала про це в такому масштабі.
— Але чому саме я? — повторила вона майже пошепки. — Чому не хтось інший?
— Не лише ти, — відповів Джун, похитавши головою. — Є й інші, але ти — одна з небагатьох, чия сила не схожа на жодну іншу. Тому вони так наполегливо за тобою полюють. Ти можеш стати як їхньою загрозою, так і союзником. І саме це лякає їх найбільше.
Катерина відчувала, як у неї підкошуються ноги від тієї ваги, яку на неї поклали ці слова. Вона відступила назад, знову впавши на старий диван, що стояв у центрі кімнати. Джун не рухався, даючи їй час осмислити все.
— Що ж мені робити? — вона прошепотіла, дивлячись на свої руки, які трохи тремтіли. Її голос був тихим, безсилим, сповненим тривоги.
— Ти повинна вчитися контролювати свої сили, — сказав він впевнено. — Ти сильніша, ніж думаєш. Але для цього потрібен час, а зараз його у нас дуже мало. Ми маємо йти.
Катерина підняла голову, дивлячись на нього з недовірою. Вона так і не отримала жодної конкретної відповіді, але вже розуміла, що далі залишатися тут небезпечно. Вона не знала, як довго зможе протриматися в цьому світі, але одне було очевидним — її життя більше не належало їй одній.
— Куди ми йдемо? — запитала вона нарешті, повільно підводячись на ноги.
Джун зітхнув і кивнув у бік дверей:
— Є місце, де ти зможеш бути в безпеці. Хоча б на деякий час. Я проведу тебе туди, а далі ми вирішимо, що робити. Але треба поспішати, вони вже близько.
Катерина ще раз глянула на закинуту кімнату, в якій вони перебували, і з відчуттям невідворотного майбутнього підняла голову.
— Добре, — сказала вона тихо, підходячи до дверей. — Я піду з тобою.
Джун лише коротко кивнув, відчиняючи двері. Тепер вони обидва розуміли, що шлях назад закритий. Ті, хто полював на неї, вже не відступлять, і єдиний вихід — рухатися вперед.
Темна вулиця зустріла їх холодним вітром і майже безлюдними дорогами. Ніч у Сеулі знову поглинула їх у свої обійми, але тепер Катерина була впевнена, що за ними стежать.
Катерина та Джун рухалися швидко, крокуючи вузькими вуличками, які здавалося, петляли без кінця. Сеул, наче величезна павутина, обіймав їх з усіх боків — високі будинки, вуличні ліхтарі, що майже не давали світла, та порожні дороги створювали атмосферу, від якої було важко дихати. Вночі місто виглядало зовсім інакше, мов би воно теж ховалося в темряві, як і вони. Катерина час від часу оглядалася через плече, не відчуваючи себе в безпеці. Хоча Джун не казав цього прямо, вона знала, що їх переслідують.
Температура повітря поступово падала, і вона стиснула плащ щільніше навколо себе, намагаючись зігрітися. Її світле волосся злегка тріпотіло від вітру, що пробігав по вузьких вуличках, а сіро-зелені очі уважно спостерігали за кожним рухом навколо. Вона намагалася не піддаватися страху, але її тіло напружено реагувало на кожен звук — шарудіння в кущах, чи то котяче нявкання, чи здалеку доносився глухий крок. Усе здавалося підозрілим, усе здавалося загрозою.
— Ми вже близько, — раптом сказав Джун, коли вони вийшли на невеликий відкритий простір між будинками.
Катерина зупинилася, намагаючись відновити дихання. Її серце калатало, немов би було готове вирватися з грудей, але вона намагалася зберігати спокій. Їй потрібно було довіряти Джуну, хоча багато питань залишалися без відповідей.
— Куди ми йдемо? — вона запитала, витираючи піт з чола, хоча було досить прохолодно.
— Є місце, де тебе не знайдуть одразу, — відповів Джун, поглянувши на неї з-під капюшона. — Я знаю одного чоловіка, який може допомогти. Але він не дуже любить незнайомців.
Катерина глянула на нього пильно. Вона знала, що тепер у неї немає вибору, але кожне його слово змушувало її насторожитися ще більше.
— А як ти знаєш, що він взагалі погодиться допомогти? — її голос був тихим, але різким. Вона не могла дозволити собі бути просто маріонеткою в чужій грі.
— Я не прошу тебе довіряти мені, — відповів Джун, не зупиняючись, але помітно пом’якшивши тон. — Але він — наша єдина надія зараз.
Катерина задумалася. Їй важко було визначити, чи варто йти далі. Та інстинкти підказували їй, що залишатися на місці — це точно крок у бік поразки. Вона вдихнула холодне повітря і кивнула. Джун обернувся й продовжив іти, залишаючи її сам на сам зі своїми думками.
Вони обігнули кілька будинків і зупинилися перед старим будинком з облупленою фарбою. Вікна були затемнені, а двері виглядали так, наче ніхто не входив у цей будинок багато років. Джун зробив крок уперед і тихо постукав. Катерина завмерла, слухаючи, як серце відгукується кожним ударом.
Минуло кілька секунд, і врешті-решт двері відчинилися з скрипом. На порозі стояв невисокий чоловік з густою бородою і сивим волоссям. Його темні очі вивчали Катерину й Джуна, ніби намагаючись зважити кожного з них. Погляд був пронизливий, але без явної загрози.
— Чон, — заговорив чоловік, дивлячись на Джуна. — Хто це з тобою?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні під світлом слави, Вікторія Ван», після закриття браузера.