Читати книгу - "Кляті вечорниці, Герцог Фламберг"

Час, немов пісок крізь пальці, вислизав з-поміж днів. Більше року минуло відтоді, як вовки забрали у Мстислава Василину, його вірну подругу [можливу наречену, якщо би сталося по іншому,”відступ автора”] . Її могила, вкрита свіжими квітами, стала для нього місцем паломництва, куди він приходив, аби хоч на мить відчути її присутність. Але кожного разу, коли він схилявся над її могилою, перед очима виникало зовсім інше обличчя – обличчя Марусі Чурай.

Він клав на могилу барвисті маки, що нагадували колір Василинкиних рум’янців, білі ромашки – символ її чистоти, та жовті нарциси, які колись вони збирали разом. Але кожна квітка, кожна доторкання до холодного каменю нагадували йому про невідворотність втрати і про те, як сильно він сумує. Проте, незважаючи на всю свою скорботу, він не міг вигнати з думок образ Марусі.

Її химерні вірші, сповнені туги і кохання, звучали в його голові, як мелодія, що не давала спокою. Він бачив її очі, що сяяли незрівнянною красою, чув її сміх, легкий і дзвінкий, як дзвіночок. І хоча розум підказував йому, що Маруся – це минуле, його серце продовжувало битися в унісон з її образом.

З кожним днем його почуття до Марусі ставали все глибшими і складнішими. Він відчував себе розірваним між дружньою любов’ю до померлої Василинки і нестримним потягом до живої Марусі. Він ненавиділа себе за ці почуття, але не міг нічого з собою вдіяти.

Коли він стояв над могилою Василинки, його серце розривалося на частини. Він хотів забути про Марусю, проклясти її за те, що вона відволікає його від скорботи. Але кожне його бажання було даремним. Образ Марусі, як привид, слідував за ним скрізь, не даючи спокою ні вдень, ні вночі.

І тоді Мстислав зрозумів, що він у полоні своїх почуттів, як у павутинні. Він не міг вирватися з цього кошмарного сну. І чи зможе коли-небудь?[не зможе, нажаль, “сум автора”]

Сонячні промені танцювали на воді, відбиваючись у тисячах бризок. Дівчата, співаючи мелодійних пісень, плели вінки з польових квітів. Кожна квітка вплетена в вінок мала своє значення, кожен вузол – своє побажання. Коли вінки були готові, дівчата вийшли на берег річки і, шепочучи загадки, пустили їх по воді. Вітер ніс їх далеко, до невідомих берегів, несучи з собою мрії і сподівання.

Вечір огорнув село м’яким покривалом. На березі річки розгорілося багаття, його язики танцювали, відкидаючи мерехтливі тіні на обличчя юнаків і дівчат. Молодь збиралася навколо вогнища, співала пісні, водила хороводи. Гриць і Маруся, обнявшись, стрибнули через багаття. Їхні сміх і радісні крики розносилися над селом. Мстислав, який спостерігав за ними здалеку, відчував, як його серце стискається від болю. Він бачив, як щасливі вони разом, як легко Гриць тримає Марусю на руках.

Поряд з ним стояла його сестра Ліза, її очі були сповнені туги. Вона теж кохала Гриця, але він завжди обирав Марусю. Ліза поклала свою голову на плече брата, і він обійняв її, намагаючись заспокоїти.

Коли Гриць поцілував Марусю, Мстислав відчував, як його охоплює шалений гнів. Він хотів кинутися до них, розірвати їх обійми, але стримався. Він не міг дозволити собі вчинити так низько. Він подивився на свою сестру, яка теж бачила цей поцілунок, і ще міцніше притиснув її до себе.

Він знав, що ніколи не буде щасливим з Марусею. Її серце належало Грицю. А його серце було розбите на дрібні шматочки. Він зрозумів, що його кохання приречене на вічні страждання. І хоча він хотів помститися Грицю, він не міг цього зробити. Він вирішив захищати свою сестру, яка так само, як і він, страждала від нерозділеного кохання.

Ніч тривала, а з нею і святкування. Молодь веселилася, співала і танцювала. Мстислав і Ліза стояли осторонь, спостерігаючи за цим дійством. Їхні серця були сповнені туги і відчаю. Але вони знали, що життя триває, і їм потрібно рухатися далі, незважаючи ні на що.

Мстислав стояв біля вогнища, занурений у власні думки. Раптом, він почув легкий дотик до плеча. Обернувшись, він побачив перед собою дівчину, якої раніше ніколи не помічав. Вона була вбрана в білу вишиванку, її волосся було розпущене і вітер грався з пасмами.

Це була Марина. Її очі, великі і блакитні, як лісові квіти, дивились на нього з щирою добротою. Вона посміхнулася і промовила: "Мстиславе, дозволь запросити тебе на танець?"

Мстислав був вражений. Він ніколи не очікував такого запрошення. Всі дівчата в селі мріяли танцювати з Грицем або з іншими парубками, а тут до нього підійшла така гарна дівчина. Він погодився, відчуваючи, як його серце починає битися швидше.

Вони повільно рухалися в танку, під мелодійний спів. Мстислав дивився в очі Марини і бачив там щирість і доброту. Вона була така інша від Марусі. Маруся була горда і недоступна, а Марина була простою і доброзичливою. Він усвідомлював, що прогавив щось дуже важливе, відштовхнувши її колись.

Танцюючи з Мариною, Мстислав відчував, як його душа поступово заспокоюється. Вона була як промінь світла в його темному світі. Він усвідомлював, що можливо, саме вона і є його долею.

Танець закінчився так само раптово, як і почався. Марина посміхнулася і пішла, залишивши Мстислава наодинці зі своїми думками. Він стояв біля вогнища, дивлячись на її віддаляючуся фігуру. Серце його було сповнене суму і розчарування. Він зрозумів, що закохався в неї, але чи не занадто пізно?

Мстислав довго стояв біля вогнища, думаючи про своє життя. Він розумів, що йому потрібно змінюватися, відпустити минуле і почати нове життя. І можливо, саме Марина допоможе йому в цьому.

Спокійну атмосферу свята розірвав раптовий крик. З натовпу вискочив Іван Іскра, його очі диміли від злості. Він був п’яний до нестями, а ревнощі до Марусі та Гриця доводили його до шаленства.

Слова переросли в крики, а крики – в бійку. Іван Іскра, як розпечений вугляр, кинувся на найближчого козака. Його кулаки летіли в повітря, мов молоти, а голос ревів, наче розлючений звір. Козаки, спочатку здивовані такою зухвалістю, швидко прийшли до тями. Вони оточили Івана, утворивши щільне коло. Почалася справжня бійка.