Читати книгу - "Рижик, ОЛЕСЬ ІВРАК"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Цей місячний пейзаж перетворює занедбаний парк на декорацію до найстрашнішої казки. Кожен крок тут відлунює в тиші, кожен звук посилює відчуття нереальності та жаху. Це місце, здається, зберігає пам'ять про веселі часи і одночасно викликає страх своєю пустотою і занедбаністю.
Артем та Віка обережно йдуть крізь покинутий парк розваг. Попереду біжить Бобик, бідний пес сховав хвіст між ногами від страху і з острахом озирався довкола. Дитячі очі широко відкриті від подиву: навколо нескінченне різноманіття атракціонів — каруселі, колеса огляду, гойдалки, усе це мертве і нерухоме. Хіба що, від раптового пориву вітру заскрипить гойдалка, застогне протяжно оглядове колесо.
Діти йшли мовчки, боялися навіть гучно дихнути в цьому неприємному місці. Це місце їх лякало. Туманило їхні голови жахом. Віка тримала Артема за руку, хлопчик відчував як вона тремтить і з усієї сили намагався не затремтіти сам. Йому було дуже страшно.
Під їхніми ногами тріщав старий потрісканий асфальт, а навколо легенький вітерець грався опалим листям, додаючи якоїсь містичності цьому загадковому місцю. Діти не могли відвести поглядів від кольорових, але заіржавілих конструкцій, які колись радували своїм яскравим виглядом відвідувачів.
І тут-таки Віка не втрималася і прошепотіла:
- Боба, а ми де?
- Це і є «ЗАБУТИЙ ПАРК», - також прошепотів Боба.
Артем обернувся і подивився на старезну липу, від якої вони починали свій шлях. Без листя, вона стояла самотньо на пагорбі, чорна і зловісна. Не вірилось, що ще декілька хвилин назад вона цвіла густим білим цвітом. Зараз її гілки простягалися в небо, наче темні тіні, які хапали за душу і намагалися її витягти з зляканих дитячих грудей. У світлі місяця липа виглядала як безмовний свідок, що мовчки спостерігає за кожним їхнім кроком. Її старі, потріскані гілки здавались ледь живими, але водночас в них відчувалася невимовна сила й мудрість минулих століть.
- А що сталось з липою? - пошепки запитав Артем у Боби.
- А що з нею? - не зрозумів пес.
- Так вона ж цвіла. Була така красива. А зараз стала такою страшною.
- У кожному світі своє дерево. І виглядає воно по-різному. Тут воно виглядає так. Це вхід. Прохід до іншого світу, - пошепки пояснював Боба, йому також було не по собі. - У вашій казці — це каштан.
- Наш! - підвищила від здивування голос Віка.
- Та тихіше ти, - перелякано озирався Боба. - Чого кричиш як навіжена. Дивись, злякаєш тишу. Буде біда.
Всі затихли. Прислухались. Тиша довкола.
- А чому тут порожньо? - прошепотів Артем. - Чому нікого немає?
- Тому що це страшне місце, - відповів Боба. - Тут панують Смуток і Страх. Тут знаходиться замкнений на сім замків Сміх, десь у глибокому підземеллі лежить зв'язана Радість, десь тут заковане у важкі кайдани Щастя, замурована Насолода, розіп'яте Задоволення. І вам потрібно їх визволити. Інакше ви назавжди залишитесь у цьому Забутому Парку. Вам потрібно повернути сюди Сміх.
- Подивись, яка карусель чудова! - не втрималася і вигукнула Віка.
Дівчинка показувала пальчиком на стару карусель. Колись яскрава і кольорова, тепер вона була бляклою і зарослою мохом. На круглому дерев'яному помості стояли різні тварини: коні, леви, слони і навіть фантастичні створіння, такі як єдинороги, всі мовчки чекали на своїх вершників. Колись діти радо сідали на них, щоб прокататися у веселому вихорі музики та сміху. Але зараз карусель стояла нерухомо, і це викликало сум. Промінь місяця пробився крізь хмари і освітив тварин на помості. Віка стояла заворожена, уявляючи, як це було раніше, коли тут лунав дитячий сміх.
- Та чого ж ти верещиш! - уже підвищив голос Боба.
- Я хочу прокататися на цій каруселі, - не звернула уваги на слова Боби Віка.
Дівчинка впевнено рушила до каруселі. Артем пішов за нею. Бобікові було нікуди дітися, і він побіг слідом, насторожено роздивляючись навколо.
- А може не треба, - почав благати дівчинку Боба.
- Я тільки разочок, - не здавалась дівчинка. - Артеме, ти зі мною?
Хлопцеві дуже хотілося прокататися на цій чудовій каруселі, тому він погодився:
- Так, я з тобою.
- Ну хіба що разочок, - зітхнув Боба. - Тільки з вас два морозива.
Діти кинулися до старої каруселі, обличчя світяться від захвату і допитливості. Їхні маленькі ніжки ледь не заплутувалися, але бажання швидше дістатися до цього чарівного місця було сильнішим за будь-які страхи. Вітерець розвіював волосся, і звук їхніх кроків лунав гучніше у пустому парку.
Коли вони дісталися каруселі, Віка одразу ж побігла до дерев'яного єдинорога. Він виглядав велично навіть у своєму занедбаному стані, з опаленою фарбою і мохом, що обплітав його ніжки.
Артем тим часом підійшов до лева. Його погляд притягнули великі дерев'яні очі тварини, що виблискували у місячному світлі.
Бобик теж не залишився осторонь і невпевнено роздивлявся навколо. Песик все ще боявся цього місця, але не хотів відставати від своїх друзів. Його маленький хвіст нервово тремтів, а очі бігали навколо, наче намагаючись знайти що-небудь знайоме серед цього мороку та таємничості.
Діти сіли на свої обрані тваринки, готові до пригоди, не зважаючи на старовину й занедбаність каруселі. Їхні очі світилися від нетерпіння.
- А хто ж запустить карусель? - розчаровано запитала Віка.
Діти подивились на Бобу.
- Не потрібно на мене так дивитись, - рознервувався песик. - Я не можу. Я не вмію.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рижик, ОЛЕСЬ ІВРАК», після закриття браузера.