Читати книгу - "Однокласниці.ua☆☆☆☆☆☆, Маїра Цибуліна"

Після першого уроку рівно о 8.45 Максим Станіславович Шпаченко припаркував свої червоні Жигулі біля заднього входу в будівлю школи. А вже о 8.50 він увійшов до себе в кабінет, зіткнувшись в дверях зі своєю секретаркою Ольгою, яка пила в цей час каву. Тому мила дівчина облила шефа цієї чорною рідиною. Солідний чоловік тільки дивно подивився на нерозторопну робітницю, зміряв її сумним поглядом, яким нібито хотів сказати, що якби не він, то вона більше б ніде не знайшла роботу в їхньому маленькому місті. А він, як хороша і добросердна людина, ніяк не наважувався звільнити безруку і ні на що не спроможну секретарку, яка весь час тільки що-небудь роняла, розбивала, або губила потрібні йому документи.

- Вибачте мені, Максиму Станіславовичу, - стала перепрошувати Ольга. - Я все почищу. Ось, побачите, і плямочки не залишиться!

- Сподіваюся, піджак-то хоч залишиться?! – вдало пожартував директор.

Ольга опустила очі донизу, сильно почервонівши.

- Та не вилийте на нього ще що-небудь, будь ласка, Олечко. Добре?!

З цими словами він зайшов до свого кабінету, залишивши дівчині піджак. У Шпаченка було багато справ, тому він одразу сів за стіл. Не встиг він відкрити теку, як раптом почув за дверима переляканий крик секретарки і чиїсь чоловічі голоси. А ще через секунду в його кабінет увірвалися люди у формі.

- Що трапилося, товариші? - запитав директор, вставши з-за свого робочого столу.

- Я - старший інспектор Іван Ігорьович Пилипчук, - представився пузатий чоловік, показуючи своє посвідчення. - А це мої колеги. Нам сьогодні надійшов анонімний дзвінок, що стосується вашої школи.

- Що знову нам заклали бомбу в туалеті? - припустив директор. - Сподіваюся, цього разу ви не повірите аноніму і не станете переривати заняття, як було минулого разу?

- Ні, це не з цього приводу, - відповів інспектор, підбираючи потрібні слова. Він сильно нервував, підбираючись до суті справи. - На цей раз справа стосується особисто вас. Анонім повідомив, що ви дещо незаконне продаєте школярам. Щось у білих пакетиках.

Шпаченко від почутого аж сів у крісло, побілівши. Він попустив краватку на шиї, тому що йому було важко дихати.

- Максиме Станіславовичу, вам не добре? - заметушилася секретарка біля шефа. - Може, вам дати водички?

Він кивнув головою і, та тут же вибігла з кабінету.

- Ну, хай тільки попадеться мені цей школяр! - зашипів блідий директор. - Я його на частини розірву власними руками!

- Ви розумієте, Максиме Станіславовичу, що у мене робота така. Тому нам доведеться обшукати ваш кабінет і вас самого. Хоча я також в це не вірю, але служба є служба.

- Так-так, звичайно, обшукуйте, - погодився Максим Станіславович.

- Хлопці, приступайте, - скомандував інспектор своїм підлеглим.

Вони узялися до виконання роботи.

- Ось ваша водичка, Максиме Станіславовичу, - подала склянку Ольга шефу. - І ваш піджак. Я його вже почистила. Бачите, як новенький!

- До речі, цей анонім настирливо рекомендував мені обшукати ваш особистий одяг, - згадав інспектор Пилипчук.

- Будь ласка, - погодився директор, віддавши піджак поліціянту.

Іван Ігорьович швиденько його обмацав і повернув назад директору.

- Чисто, - зробив підсумок інспектор. - А у вас що там, хлопці? - звернувся він до поліціянтів, нишпорячи по полицях, і шафках.

- Чисто, шеф, - відповіли вони обидва в один голос.

- Ну, я так і знав, що це якийсь черговий жарт якогось пустуна з вашої школи! - підсумував Пилипчук. - Рекомендую вам, Максиме Станіславовичу, знайти цього мерзотника, а то не дай Боже, звичайно, в наступний раз він звинуватить вас у вбивстві.

- Неодмінно прислухаюсь до вашої поради, - погодився директор, проводжаючи гостей в уніформі зі свого кабінету.

Уже в секретарській вони потиснули один одному руки.

- Ще раз вибачте нам, будь ласка, за завдані вам неприємності, Максиме Станіславовичу.

- Не треба вибачатися, Іване Ігорьовичу. Це ж ваша робота.

- До побачення.

- Хорошого вам дня.

Підлеглі інспектора вже вийшли в коридор і сам Пилипчук вже однією ногою стояв у коридорі, як раптом він помітив у найдальшому кутку чоловічий піджак.

- А це що? - запитав він, повернувшись в секретарську.

- Це піджак, - відповіла Ольга. – Хіба не видно? – здивувалася дівчина нерозторопності поліціянта. А ще старший інспектор!

- Я бачу, що не плаття. Мене цікавить, чий він?!

- Мій, звичайно. - Директор підійшов до стільця і ​​взяв піджак в руку. - Але що він робить тут, Олечко?

- Максиме Станіславовичу, ви хіба забули? Вчора перед лінійкою я ненавмисно облила вас соком.

-  Так, звісно! - згадав директор.

- І ви забули його забрати додому.

- Можна, я його перевірю? - запитав Пилипчук.