Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Сподіваючись відновити бодай дещицю довіри, яка колись, напевне, існувала між нами, я закасую рукав і демонструю бинти на руці. Кров уже проступила крізь перев’язку.

— Ліпше б я справді сам собі вгатив по голові, — кажу я. — Доктор Діккі вважає, що минулої ночі на мене хтось напав.

— Друже мій! — вигукує Деніел.

— Це через ту бісову записку, так? — запитує Майкл, роздивляючись мої рани.

— Це ви про що, Гардкасле? — питає Деніел, зводячи брови. — Вам щось відомо? Чому ж одразу не розповіли?

— Та нема тут про що розповідати, — каже Майкл зніяковіло, длубаючи тлустий килим носаком черевика. — Покоївка принесла записку, коли ми відкоркували п’яту пляшку вина, і майже одразу Беллі заходився перепрошувати й став згадувати, у який бік відчиняються двері. — Він засоромлено дивиться на мене. — Я хотів був піти з вами, але ви наголосили, що мусите йти сам. Я вирішив, що у вас побачення, тому не надто наполягав. Відтоді й аж дотепер ми не бачилися.

— І що було в тій записці? — питаю я.

— Зеленого поняття не маю, старий, я її не читав.

— А чи пам’ятаєте ви ту служницю, що її принесла? І чи згадував Белл когось на ймення Анна? — цікавиться Деніел.

Майкл знизує плечима, з головою занурюючись у спробу пригадати.

— Анна?.. Ні, не чув. А щодо тієї покоївки… — Він надуває щоки, гучно видихає. — Чорна сукня, білий фартух. Оце й усе. Та хай йому, Коулрідже, не верзіть дурниць! Їх тут кількадесят, усі обличчя годі запам’ятати…

Майкл безпорадно дивиться на нас. Деніел у відповідь роздратовано хитає головою.

— Не хвилюйтеся, старий: ми дамо цьому раду, — каже він, стискаючи моє плече. — І в мене от саме виникла ідея…

Він показує на мапу маєтку, що в рамці висить на стіні. Це чудове архітектурне креслення, подекуди заляпане водою й вижовкле по краях, але воно детально змальовує маєток і його околиці. Виявляється, Блекгіт — величезне обійстя з родинним цвинтарем на захід від будівлі й зі стайнею, розташованою на схід від маєтку. Стежка в’ється до озера, на узбережжі є човнярня. Усе решта — ліс, який розрізає під’їзна алея, чи то радше впертий путівець, що веде просто до селища. Судячи з краєвиду з вікон другого поверху, ми в цих хащах самі-самісінькі. Мене бере циганський піт.

Отже, я мав зникнути серед цього огрому так само, як Анна вранці. І зараз я шукаю власну могилу.

Відчуваючи моє хвилювання, Деніел кидає на мене оком.

— Місцина на відчепі, еге ж? — бурмотить він, витрушуючи цигарку зі срібного портсигара. Тримаючи її губами, мацає кишені в пошуках запальнички.

— Батько привіз нас сюди, коли ґиґнула його політична кар’єра, — каже Майкл, запалюючи Деніелову цигарку, і видобуває ще одну, для себе. — Старий вирішив зробитися сільським сквайром. Але, певна річ, не так сталося, як гадалося.

Питально здіймаю брову.

— Мого брата вбив один з наших садівників, такий собі Чарлі Карвер, — каже Майкл спокійно, наче зачитуючи вголос результат перегонів.

Приголомшений тим, що забув таке жахіття, я квапливо бурмочу якісь перепросини.

— Я… Вибачте, це, мабуть… Це було…

— Дуже давно, — перериває мене Майкл з натяком на роздратування в голосі. — Це сталося дев’ятнадцять років тому. Мені тоді було всього п’ять, і, відверто кажучи, я майже нічого не пам’ятаю.

— На відміну від більшості передряпів-газетярів, — додає Деніел. — Карвер і ще один його приятель набралися того дня як жаби мулу й перестріли Томаса біля озера. Спочатку спробували були втопити, потім добили ножем. Йому було тоді років сім. Тед Стенвін примчав і сполохав їх пострілом з рушниці, але Томас уже був мертвий.

— Стенвін? — перепитую я, намагаючись не виказати власного подиву. — Оте хамидло з вітальні?

— Ліпше не називати його так уголос, — попереджає Деніел.

— Батьки про нього неабиякої думки, про стариганя Стенвіна, — додає Майкл. — Він був звичайнісінький єгер, коли намагався врятувати Томаса, але після цього батько відписав йому на знак подяки одну з наших африканських плантацій, і цей зануда забагатів.

— А з душогубами що сталося? — питаю я.

— Карвера повісили, — озивається Деніел, струшуючи попіл на килим. — Поліція знайшла той ніж під мостинами в його котеджі, ще й дюжину пляшчин поцупленого бренді на додачу. А його спільника так і не впіймали. Стенвін каже, що зачепив його пострілом, але до місцевого шпиталю жодна людина з пораненням не зверталася, а Карвер відмовився його виказувати. Лорд і леді Гардкасл тоді теж давали бал, отже, це міг бути хтось із гостей, але родина вперто наполягала, що жоден із них не був знайомий з Карвером.

— Темна справа, як не крути, — каже Майкл невиразно, обличчя в нього похмуре, наче затягнуте хмарами небо за вікном.

— Отже, спільник і досі на волі? — уточнюю я, відчуваючи, як мороз дере поза шкурою. Убивство, скоєне дев’ятнадцять років тому, і вбивство, скоєне сьогодні вранці. Авжеж, це не може бути простим збігом.

— У такій ситуації замислюєшся, на чорта взагалі вона потрібна, та поліція, еге ж? — питає Деніел і замовкає.

Озираюся на Майкла, який пильно вдивляється у вітальню. Потроху гості перебираються до вестибюля, і далі спілкуючись. Навіть звідси я чую дошкульне дзижчання образливих ремарок про все й одразу, починаючи від занедбаного стану будинку й завершуючи пияцтвом лорда Гардкасла й зимною пихою Евелін Гардкасл. Сердешний Майкл, не уявляю, як тільки він це витримує, адже його родину відверто шельмують у їхньому власному будинку.

— Слухайте-но, ми прийшли сюди не для того, щоб надокучати вам давньою історією, — каже Деніел, перериваючи мовчання. — Я тут порозпитував щодо Анни. Боюся, жодної хорошої новини.

— Її ніхто не знає?

— Ані серед гостей, ані серед челяді немає жінки з таким іменем, — каже Майкл. — Ба більше, з Блекгіту ніхто не зникав.

Розтуляю рота, збираючись заперечувати, але Майкл скидає долоню, наказуючи мені мовчати.

— Дайте мені завершити, Беллі. Пошуковий загін відрядити я зараз не можу, але за десять хвилин джентльмени вирушають на полювання. Якщо ви бодай приблизно опишете місце, де опритомніли сьогодні вранці, я подбаю про те, щоб мисливці вирушили саме в тому напрямку й пильнували. Нас буде аж п’ятнадцятеро, тому є неабияка ймовірність, що ми бодай щось помітимо.

Вдячність розпирає мені груди.

— Дякую, Майкле.

Він усміхається до мене крізь хмару цигаркового диму.

— Белле, ви ніколи не передаєте куті меду, тому й зараз навряд чи перебільшуєте.

Я дивлюся на мапу, аж знемагаючи від бажання допомогти, але й гадки не маю, де саме помітив Анну. Убивця наказав мені йти на схід, і ліс просто виштовхнув мене до дверей Блекгіту,