Читати книгу - "Вода, павутина"

Дівчина-вігвам підняла руки і по-дитячому почала ними розмахувати.

— В мене відчуття, що я можу злетіти. Прекрасно чуюся без рукавиць. Люди, та сукня — справжнє мордування.

— Ну та якщо хочеш кринолін, то страждай.

— Так, Катарина, перестань ґнирати!

Молодші сестри вимовили це одночасно і засміялися із фрази, яку вже впродовж років повторювали.

Насправді відтоді, як померла Анна Фірман, по другому чоловікові Жиґер, Катаринина, Ірмина та Ітина мама, найстарша донька і сестра перейняла роль тої, яка ґнирає.

Мало, ще мало до дому.

Катарина не реагувала на їхній сміх.

— Можеш то назвати і ґниранням, і марудженням, як тобі завгодно, але я не розумію, для чого тобі була потрібна позичена сукня. Можна було пошити чи купити щось простіше.

— Йой, Катарина, ти якби мала сто років. Весільні сукні позичають.

— Позичають, але тобі не треба було позичати. Не варто йти під вінець в позиченому.

— Дівульки, розгортайте пакети і вип’ємо. Це закрита бебі шауер, чи ні?

«Дівульки» її послухалися. Було чути лише шарудіння золотистих і сріблястих паперів.

— Боже милосердний! Ірма, ти звар’ювала. Які коралі! То що, справжнє золото?

— Та ясно, що справжнє, дурненька.

— Та звідки в тебе такі грошиська? Ти звар’ювала!

Ніхто й не очікував відповіді на питання про гроші, як і ніхто не сумнівався в нормальності дарувальниці.

Катарина відкрила свою коробочку; її губи затремтіли.

— Брошка. Гармоніка. Ііірма… Справжній Сваровскі?

Ірма розсердилася.

— Ні, «Casablanca». Та ясно, що Сваровскі. Нагадує ту мамину фігурку, яку я розбила, того я її й вибрала. Тобі подобається?

— Так, схожа… Дуже гарна.

На дивані знову зашурхотіло. Ірма вийняла пляшку і, скориставшись моментом, доки сестри обмацують прикраси, спритно відкоркувала і налила рідину в келишки, які, гарно розставлені рядочками по дванадцять штук, стояли на одному із закиданих столів.

Два келишки поставила на поверхню старої «багатиці».

— Трохи коньяку для поліпшення настрою! Здоров’я молодої!

До того, як сестри схопили чарки, Ірма випорожнила свою і з пляшкою в руці повернулася на диван. У тінь.

— Гляньте, я звар’ювала, випила скоріше за вас. Давайте ще по одній, здоров’я молодої!

Знову налила собі.

Катарина поклала коробочку з брошкою на поверхню машинки, взяла чарку і нахилилася до Ірми.

— Чекай, а цьом?

Ірма відвернула голову, Катаринин поцілунок пролетів повз сестрине обличчя, і вона відчула раптову ніяковість через те, що її витягнуті губи пройшли крізь порожній простір.

Катарина забула про отриманий дарунок. Її голос потемнів.

— Ірма, ти пила.

— Ти ж бачила, що я випила перед вами, не діставай.

Катарина відсторонилася.

— То не може бути від того, що ти раз ликнула.

Вони дивилися одна на одну.

Ірма усміхнулася. Злобиво усміхнулася.

— Де твій син, дорога моя старша турботлива сестро? Де твій син? За нього дбай, а не за мене.

Катарина стиснула губи. Вона нахилилася і глянула Ірмі у вічі, в обличчя, в яке хотіла багато чого кинути. Але не кинула. Стрималася.

Із тим обличчям сьогодні ввечері було щось не те. І справа була не лише в алкоголі.

І тут, біля самого краю будівлі поліклініки, насправді біля самої Нехайської, він знайшов живопліт. Присів і практично втиснувся в нього. Не ворушився. Хоча й будівля трешнєвської поліції поруч, йому не спадало на гадку кликати на допомогу. Що б він їм сказав, хто б йому повірив, хто б його захистив? Краще йому триматися відкритої вулиці. Та й це осіннє проріділе гілляччя живоплоту не було особливим прихистком, але без нього його було видно за кілометр. Йому було достатньо ворушити лише очними яблуками і так спостерігати за вулицею, не повертаючи голови. Помітив її: чорна автівка звернула з Озальської на Нехайську. Він ані на секунду не сумнівався, що це автомобіль з чоловіком-велетом. Втиснувся глибше в живопліт. Каптур був добре насунутий, хлопчак був непорушний і йому лише треба було спокійно-спокійно чекати. І не думати про те, що він наближається. Крізь стулені вії, які залишали вузький проріз для зіниць, він бачив фари, які наближаються. Поволі. Не бійся. Він проїде, проїде… Стиснув і ті прорізи. Проїде, проїде…

Якби він не заплющував очей, бачив би, що ось такий зіщулений він ледве сягає до обода величезного колеса. Автомобіль плив. Проминав повільно, так, як проминає небезпека: незмірно повільно.

Хлопчик не розплющував очей аж доки не злякався своєї внутрішньої темряви. Звук вулиці змінився, проїжджою частиною проїжджали якісь інші автомобілі, чорний звір зник, на тротуарі з’явилися голосні перехожі, і хлопчик їм зрадів.

Потім розумно зачекав, доки повністю спорожниться вулиця і, не розглядаючись ліворуч-праворуч, побіг через дорогу. Тепер він уже знав, що його не схопити.

Він був так близько-близько від дому…

— Боже, скидайте то з мене, мені треба в туалет.

Катарина із полегшенням відвернулася від Ірми. Зраділа, що щось у приміщенні стало зараз важливішим від алкогольного запаху і застиглого обличчя середньої сестри. Першою почала сміятися. Ірма запропонувала залишити наречену в цій пастці з шовку, позоліток, бісеру, мережива, але врешті сестри змилувалися над обезумілою Ітою, яка погрожувала наробити в труси, і допомогли їй звільнитися від обручів. Сукню обережно повісили на вішалку. Розтріпана напівгола Іта побігла до туалету. Після неї залишився висмоктаний стурбований вігвам, наче його мешканців убили.

У цю мить Катарина почувалася добре і не думала про сина.

А він достеменно знав, який під’їзд у будинку на Нехайській ніколи не замикався і як він без проблем перейде до мініатюрної трансформаторної будки перед Цриквеничкою. Там він справді мусить бути дуже-дуже обережним. За кожною стіною може щось стояти. Чи хтось. Він знав,