Читати книгу - "Крізь темряву до світла, Aira Molen "

Я сиділа на кухні, втупившись у стіл, мої руки стиснуті в кулаки, ніби це могло допомогти стримати внутрішню бурю. Телефон спалахнув ще одним повідомленням від мами: «Ти не можеш просто так зникнути! Я зроблю все, щоб тебе повернути. Ти повинна повернутися додому!»

Моє серце завмерло, а руки затремтіли, але я не доторкнулася до телефону. Це стало звичкою — ці повідомлення, дзвінки, погрози. Мама не полишала мене, і я розуміла, чому. Але кожен контакт із нею відгукувався в мені вибухом емоцій. Частина мене хотіла повернутися, почути її голос, хоча б на мить відчути підтримку, якої я так прагнула. Але інша частина — та, що жила тепер разом із Артемом, — розуміла, що цей зв’язок був отруйним. Він виснажував мене, поглинав, ламав і робив слабшою.

Я знову подивилася на телефон, коли Артемом, помітивши мій тривожний стан, тихо підійшов і сів поруч. Він узяв мене за руку, нічого не кажучи. Його мовчання було як ковток свіжого повітря — час для мене, щоб зібратися з думками.

— Не відповідай, — сказав він тихо, коли помітив, як мій погляд опускається на екран.

— Я не знаю, чи можу... — прошепотіла я, відчуваючи, як провина обвиває мене, мов залізний обруч. Чи правильно я зробила, залишивши родину? Чи не була я невдячною? Ці думки роз’їдали мене зсередини.

— Ти можеш, — м’яко, але впевнено сказав він. — Ти маєш право на своє життя. Маєш право обирати свободу.

Я подивилася на нього, і в його очах побачила більше, ніж просто підтримку. У них була рішучість. Артем був моєю опорою, і навіть тоді, коли він сам стикався зі своїми труднощами, він знав, наскільки важливо залишатися сильним.

— Я допоможу тобі пройти через це. Ми разом, — додав він і ніжно стиснув мою руку.

Його слова проникали в глибини мого серця, даючи хоч невеликий, але такий потрібний спокій. Я знала, що материнський вплив більше не зможе повернути мене назад, якщо я зможу зберегти дистанцію і не дозволю погрозам керувати моїм життям.

Але це було важко. Кожен день, коли я ігнорувала дзвінки та повідомлення, був ніби битвою. Я відчувала, як повільно загоюються тріщини на моїй душі, але шрами все ще нагадували про біль. Провина, що залишила маму саму, не зникала. Провина, що не могла повернутися, щоб усе виправити. Але Артем був поруч, даруючи мені віру, що це можливо.

З кожним днем я вчилася будувати свої кордони. Я навчилася не брати слухавку, не читати повідомлення, коли знала, що це мене виснажить. Я почала розуміти, що свобода — це не лише втеча фізична, а й звільнення від емоційної залежності.

І все ж, були моменти, коли я залишалася сам на сам із собою. У тиші, поруч із Артемом, я відчувала гіркоту і ставила собі питання: чи правильно я зробила? Чи заслуговую я на нове життя, яке ми будуємо разом?

Коли я сиділа, занурена у свої думки, Артем поклав руку на моє плече і прошепотів: «Ти не одна». Ці слова, тихі, але сповнені переконання, були тим самим вогником, який не давав згаснути моїй надії.

Я зустріла його погляд, і щось у мені змінилося. Його підтримка була незламною, його віра в мене — міцною, як скеля. І в той момент я зрозуміла: я хочу жити без страху. Хочу спробувати.

— Я не знаю, як усе буде далі, — зізналася я, намагаючись знайти слова. — Але я хочу навчитися жити. По-справжньому.

— Ми разом, Софіє. І скільки б часу це не зайняло, я завжди буду поруч, — відповів він.

Його слова стали тим поштовхом, який допоміг мені зрозуміти: я не можу змінити минуле, але можу змінити майбутнє. І цього разу це був мій вибір. Я вирішила йти вперед, крок за кроком, залишаючи за спиною те, що тримало мене в ланцюгах. Це був мій шлях. Моя боротьба. Моє право на щастя.