Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Ліда різко піднялася зі стільця і почала нервово ходити по кімнаті. Її руки тремтіли, а голос зривався.

– Послухай мене уважно, доню, – тато повільно підвівся, обіпершись на спинку крісла, – і пообіцяй не перебивати. Ти добре знаєш, скільки мені років і яке у мене слабке здоров’я. Це воно зіпсувало тобі життя і продовжує псувати. Через мене ти боїшся жити своїм життям, залишити мене на самоті. Лідо, ти через мене світа білого не бачиш. Так не повинно бути.

– Тату, перестань! – голос Ліди затремтів, і в очах блиснули сльози.

– Ні, дозволь закінчити! – він простягнув до неї руку. – Скажи, ти хоч раз думала, що робитимеш, коли мене більше не буде поряд? З чим і з ким залишишся?

– Тату, не вигадуй! Ми з тобою ніколи не розлучимося. Завжди будемо разом. Ти житимеш ще багато років!

– Це ти не вигадуй, Лідо. Я нічого не залишу тобі у спадок, бо в мене нічого немає. Що ти робитимеш без грошей і квартири? Куди підеш із цього будинку?

– Я щось придумаю! – вигукнула Ліда, але її голос прозвучав надто невпевнено. – Не хвилюйся!

– Придумаєш? – тато сумно посміхнувся. – Доню, я хочу, щоб ти нарешті почала думати про себе. Ти молода, в тебе все життя попереду. Але ти боїшся зробити перший крок. Бо боїшся не лише за мене, а й за себе.

Ліда сіла навпроти батька, обхопивши голову руками. Вона мовчала, намагаючись зрозуміти, що робити далі. Її серце розривалося між обов’язком перед батьком і своїми почуттями.

– Мені здається, що Дем'ян не просто так звернувся до тебе, – м’яко продовжив батько. – Можливо, це твій шанс. Шанс не лише допомогти йому, але й змінити щось у своєму житті. Подумай, Лідо. Гарно все обміркуй. 

– Я щось придумаю! Не хвилюйся! – сказала я, але голос мій звучав надто тихо, ніби навіть сама собі не вірила.

– Ти повинна погодитися на пропозицію Дем'яна, – батько промовив твердо, ніби це було єдиним правильним рішенням. – Дитина, яку ти народиш, не буде твоєю. Вона – Дем'яна та Еліни. Ти лише виносиш її для них. За це Дем'ян готовий заплатити тобі будь-які гроші.

Я дивилася на нього широко розплющеними очима, ніби не розуміла, чи це дійсно говорить мій батько. Його впевненість збивала мене з пантелику. Він говорив так, ніби вже давно все вирішив за мене.

– Тату, ти... ти говорив про це з Дем'яном? – моє обличчя залила хвиля обурення. – Як ти міг? Не порадившись спершу зі мною?

Батько зітхнув, але не відвів погляду.

– Ти можеш ображатися на мене, Лідо, але запам'ятай одне: усе, що я робив і роблю зараз – лише для твого добробуту.

Його голос був спокійний, але водночас у ньому відчувалася важкість років і турбот. Він не збирався поступатися.

– Для мого добробуту? – я нервово посміхнулася, намагаючись зібрати думки. – Тату, це жахливо! Я навіть не можу уявити себе в такій ролі. Це... це не те життя, якого я хочу!

– Вирішувати тобі, рідненька, – сказав він м’яко, але його очі не відпускали мене, ніби прагнули переконати силою свого погляду. – Але перш ніж відмовити Дем'янові, добре зваж усі "за" і "проти".

Його слова відлунювали в моїй голові. Я хотіла кричати, плакати, сперечатися, але раптом зрозуміла, що не можу. Він мав рацію. Не тому, що це було правильним рішенням, а тому, що мій батько дійсно хотів для мене кращого життя. Але чи ціною самої себе?

Я підвелася, щоб уникнути його погляду, і пішла до вікна. За шибкою миготіли вогні вечірнього міста, і здавалося, що вони мерехтять тільки для мене, нагадуючи про безліч варіантів, які пропонувало життя. Але чи був серед них мій шлях?

– Я подумаю, – прошепотіла я, ледь чутно.