Читати книгу - "Хтось знайомий, Сумка Шері"

— Ти не повіриш, — тихо каже Олівія, нахиляючись уперед.　

— У що? — питає Ґленда.　

Олівія мигцем озирається, переконуючись, що їх не підслухають, і говорить, ще більше понижуючи голос:　

— Виявляється, Рейлі вдирався до чужих будинків.　

Шок на обличчі Ґленди каже про все. Раптом на очах в Олівії проступають сльози, і вона боїться, що зараз остаточно розклеїться просто тут, за столиком у кав’ярні. Ґленда нахиляється до подруги й заспокійливо кладе руку їй на плече, доки Олівія намацує паперову серветку й притуляє до очей.　

Дівчина-офіціантка користується нагодою, щоби принести Олівії кави, поставити на стіл і швидко ретируватися, вдаючи, що не помітила її сліз.　

— Ох, Олівіє, — каже Ґленда, і шок на її обличчі змінюється співчуттям. — Що сталося? Його впіймала поліція?　

Олівія хитає головою й намагається віднайти самовладання.　

— Це було ввечері у п’ятницю, коли ви приходили до нас на вечерю.　

Вона думала тоді попросити Рейлі лишитися на вечерю з гостями. Та він уже мав плани піти з другом у кіно — принаймні так він сказав. Олівія могла наполягти, щоб син зостався вдома. Колись він товаришував з Адамом, але віддалився від нього тієї весни, коли Адам почав пити. У глибині душі вона не бажала, щоб Рейлі був поряд з Адамом. Боялася, що той матиме на нього поганий вплив, — не хотіла, щоб і Рейлі став заглядати в чарку.　

Звісно, Ґленді вона цього не казала. Натомість повідомила їй, що Рейлі вже має плани, і Ґленду це влаштовувало. Адам знайшов собі інші справи. А тепер виявляється, що її власний син теж знайшов для себе дещо інше. Олівія розповідає Ґленді всю ганебну історію. Окрім тієї частини, в якій писала листи з вибаченнями, — це вона залишає при собі.　

— Навіщо Рейлі так чинити? — у щирому подиві питає Ґленда. — Він завжди був такою доброю дитиною.　

— Не знаю, — зізнається Олівія. — Це здається… — Вона не в змозі продовжити. Не хоче викладати це словами, втілювати свої тривоги в життя.　

— Чим здається?　

— Дивним. Нащо йому никати отак чужими будинками? Це ненормально! Чи він якийсь… підглядач? Гадаєш, мені треба знайти для нього якусь допомогу?　

Ґленда відсувається й закушує губу.　

— Не думаю, що тобі варто гарячкувати з цим. Він підліток. А підлітки дурні. Вони не думають. Роблять усе, що здається їм слушною ідеєю в будь-який окремий момент. Діти постійно це роблять.　

— Невже? — стривожено питає Олівія. — Але хіба вони зазвичай при цьому щось не крадуть? Він нічого не взяв.　

— Ти впевнена? Може, взяв лише пляшку спиртного, а може, випив трохи алкоголю з пляшки, а потім долив туди води. Люди роблять таке лайно. Повір мені, я знаю. — Обличчя Ґленди стає похмурим.　

— Можливо, — каже Олівія, розмірковуючи про це.　

Певно, так усе й було. Вона не перевіряла подих Рейлі, коли той спав. І наступного дня не знала, чи щось не так. Мабуть, варто приглядати за винним баром удома.　

— Хай там як, — розповідає вона далі, — після обіду в нас зустріч з адвокатом. Побачимо, що він скаже. Здебільшого ми робимо це, щоб налякати Рейлі.　

Ґленда киває.　

— Можливо, це непогана ідея.　

Вони сьорбають каву. А тоді Ґленда змінює тему.　

— Ти все ж ідеш сьогодні до книжкового клубу? — питає вона.　

— Так. Мені потрібно розвіятись, — промовляє Олівія з похмурим обличчям. — Нікому про це не розповідай, гаразд? Це суто між нами.　

— Авжеж, — запевняє Ґленда. — І… сказати чесно? Чудово, що ти так рано про все дізналася. Придуши це в зародку. Нехай адвокат налякає його до чортиків.　

Доки він не зробить цього знову, все гаразд. Ніякої шкоди не завдано.　

Ґленда Ньюелл прямує додому з «Боба», а її думки зайняті тим, що щойно розповіла подруга. Бідолашна Олівія — Рейлі вдирається до чужих будинків! І все ж її заспокоює, що в інших родинах теж є проблеми. Від цього їй трохи легше сприймати власне становище.　

Сама вона страшенно хвилюється за Адама — через його імпульсивність, неспроможність контролювати свою поведінку. Ночами Ґленда майже не спить через тривогу за сина. І непокоїться, що в нього є ген залежності. Він узявся пити з приголомшливим ентузіазмом. Що далі? Думка про всі ті наркотики вганяє її в паніку. Один Бог відає, що принесуть подальші кілька років, — останній уже налякав її достатньо. Іноді вона не знає, чи переживе це.　

Кіт останнім часом наче голову в пісок заховав. Чи то не хоче поглянути правді в очі, чи то щиро не бачить нічого поганого в пияцтві в шістнадцять років. Але, зрештою, Кіт не з тих, хто хвилюється. Такий гарний, з цією його напускною самовпевненістю й невимушеною чарівністю, він завжди вважає, що все обернеться на краще. Він каже Ґленді, що вона занадто непокоїться. Можливо, його правда. Але вона — мати. Це її робота — непокоїтись.　

Розділ п'ятий

Роберт Пірс саме йде на роботу, коли відчиняє двері й бачить високого темноволосого чоловіка років під сорок і нижчу на зріст жінку з мишачо-сірим волоссям, років на десять молодшу. Обоє добре вдягнені. Перша його думка — що вони збирають якусь допомогу.　

А тоді чоловік підносить свій жетон і каже:　

— Доброго ранку. Роберт Пірс?　

— Так.　

— Я детектив Вебб, а це детектив Мун, поліція Ейлесфорда. Ми тут, щоб поговорити про вашу дружину.　

Він ніколи раніше не бачив цих двох.　

Нащо вони тут зараз? Раптом його серце оглушливо гупає.　

— Ви її знайшли? — питає він. Слова лунають придушено.　

— Ми можемо увійти, містере Пірсе?　

Він киває й відступає вбік, відчиняючи двері ширше, а тоді рішучо зачиняє їх за детективами. Веде їх до вітальні.　

— Можливо, нам варто сісти, — пропонує детектив Вебб, коли Роберт невпевнено зупиняється посеред вітальні.　

І Роберт одразу ж відчуває, що треба сісти. Він падає в крісло, кров ніби відтікає від голови. У легкому запамороченні дивиться на детективів. Мить настала.

Детективи сідають на диван, спинами до еркера, тримаючись прямо.　

— Сьогодні вранці ми знайшли авто вашої дружини.　

— Її авто, — насилу вимовляє Роберт. — Де?　

— В озері, поблизу Кеннінга.　

— Що це означає — в озері? Аманда потрапила в аварію? — Він переводить