Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Я навіть крізь сон відчула нестерпний свербіж. Так хотілося довше повалятися в ліжку — адже вихідний! — проте бажання спати миттєво відступило, варто було лише руці нагадати про себе.

“Ну, злегка почухаю — і далі спатиму”, — переконувала я себе, сонно потягуючись. Проте пальці раптом намацали щось незвичне там, де шкіра завжди була гладкою.

— Ні-ні-ні… — мало не прокричала я вголос, відчуваючи, як у грудях наростає тривога. — Що це за гульки такі?

Різко сіла на ліжку, нервово вдивляючись у руку. Жодного висипу, жодного почервоніння. Просто здавалося, ніби шкіра злегка розпухла. Ніби щось ніби пробивається зсередини.

— Може, це якась алергія? — тихо буркнула я собі під ніс.

Ковзнувши поглядом по тумбочці, згадала, що маю там крем. Швидко відкрутила кришечку й намастила руку густим шаром.

— Усе буде добре, — заспокоювала я себе, втираючи крем і намагаючись не запанікувати.

Трохи самонавіювання — і, здається, свербіж дійсно ослаб. Я з полегшенням зітхнула, зістрибнула з ліжка й попрямувала на кухню.

Поки ставила чайник, поглянула у вікно й помітила, що сонце вже високо. Вулиця, здавалося, вібрувала ранковим теплом. “Хоч і вихідний, а планів — ціла купа”, — подумала я, занурюючи ложку з кавою у горнятко.

— Рука, тримайся, — тихо промовила, перев’язуючи її еластичним бинтом. — Може, від сонця захищатиму, а може, то просто нерви…

Справді, за останній час стресу було чимало: і робочі дедлайни ставали все жорсткішими.

Допивши свою каву, кинула швидкий погляд у дзеркало: виглядаю доволі змореною, але попереду — день відпочинку. Час узяти себе в руки, або хоча б спробувати.

— Окей, — сказала сама собі, натягуючи зручну футболку й джинси. — Сьогодні я нікуди не поспішаю.

Поглянула на годинник: ще зовсім рано, тож у мене є вдосталь часу. Вирішила взяти новеньку книжку, яку придбала нещодавно, та піти до найближчого парку. Кілька годин на свіжому повітрі з кавою та гарним чтивом — те, що потрібно для відпочинку.

Перед виходом накинула легку кофтину: хоч надворі й світило сонце, але вітер був прохолодним. Дорогою до парку забігла в улюблену кав’ярню по паперовий стаканчик капучино.

Коли нарешті дісталася до парку, відразу звернула увагу на невеличку лавку в затінку дерев. Ідеальне місце, щоб зануритися у світ книги. Вологий після вранішньої роси запах трави та легкий шелест листя над головою заспокоювали, ніби витісняючи всі думки про тривоги й незрозумілий свербіж у руці.

Я сіла, поставила каву поруч, розгорнула книжку та майже миттєво поринула в історію, яка розгорталася на її сторінках. Відірватися було важко: слова легко перетворювалися на яскраві образи. Це був той момент, коли відключаєшся від реальності й просто живеш у сюжеті.

Навколо проходили люди, деякі вигулювали собак, інші прогулювалися з дітьми. Хтось, як і я, читав або слухав музику. Час від часу я робила невеликі ковтки кави, насолоджуючись тишею. 

Герої поволі закохувалися, і сюжет ставав ще цікавішим… Аж раптом — ай, знову це відчуття. Здається, дія крему закінчилася. Я відклала книгу та зняла пов'язку, щоб нанести його ще. Та до того, що побачила, я не була аж ніяк не готова.

Ще зранку там нічого не було, а зараз, на місці тих припухлостей, з’явилося… щось. Я точно вмираю, скоро рука відвалиться, і все. Адже мої очі бачили те, чого там не мало й бути, не могло бути. Це було неможливо.

На місці ранкових набряків тепер сяяли дрібні коштовні камінці насиченого червоного кольору, ніби хтось розсипав їх у візерунку. Це точно не намальовано.

Але очі не брехали: вони були справжні і здавалося, ніби з’явилися просто зсередини мене.

Я що, мутую? Точно "Марвел" передивилася. Дівчата казали, що моє захоплення вийде боком, але ж ні — це явно не уява. Я відчувала їх так само чітко, як книгу під пальцями, як прохолоду кави, що вже почала остигати.

Ні-ні-ні, що це таке? Швидко почала замотувати руку, щоб ніхто не побачив цієї божевільної картини. Чи то, може, варто в когось запитати? Може, я лише сама це бачу й відчуваю? Я озиралася навколо, силкуючись угамувати паніку.

— Привіт, — пролунало над моєю головою.

— Ай... трясця! — я аж підскочила від несподіванки. — Чого лякати?

Підвела очі й побачила того самого чоловіка з кафе, кулон якого ми нещодавно повернули. Він височів наді мною, вибачливо посміхаючись.

— Вибач, я не навмисно, — промовив він спокійним голосом.

Я поспіхом почала замотувати свою руку, щоб ніхто не побачив тих дивних камінців.

— Оу, кхм... привіт, — сказала я невпевнено, почуваючись трохи ніяково.

Що він тут забув? Я ж наче все віддала, у мішечку більше нічого не було.

— А ми тут із братами відпочиваємо, — пояснив він. — Побачив тебе й вирішив привітатися. Я тобі не подякував тоді, ти так швидко пішла.

— О, та немає за що, то пусте, — зніяковіло відповіла я. — Так би всі вчинили.

— Та ні, це не пусте... — заперечив він, простягаючи мені руку й усміхаючись теплою посмішкою. — Я, до речі, Рубер. Приємно познайомитися з тобою.