Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Цікаве ім’я, ніколи такого не чула. 

— Тобі підходить. Ти на нього схожий. Я Катіона. Дуже приємно... — простягнула йому свою долоню, але в мить нашого рукостискання мене знову вдарив маленький електричний розряд.

— Ауч… — я різко відсмикнула руку.

— Таке зі мною буває, — сказав він, знизуючи плечима. — То нічого, не переймайся.

Я кивнула, але десь глибоко всередині відчула дивне хвилювання, адже струм вдарив не ту руку, якою ми віталися.

— Ти поранилася? — запитав він, кивнувши на мою перемотане місце.

— Е-е... це нічого серйозного, — заперечила я якнайшвидше. Ще тільки цього бракувало — щоб він побачив “оте” й вважав мене божевільною.

Та раптом він несподівано схопив мене за зап’ясток і зірвав пов’язку, піднявши мою руку впритул до очей. Я ледве встигла зойкнути від несподіванки, та не змогла його спинити.

— Гей, ти що робиш?! — вигукнула я, спробувавши відсмикнутися.

— Все ще свербить? — поцікавився він, пильно вдивляючись у мою шкіру.

— Так, тобто… що? Що?? — ледь вичавила я, дивлячись то на нього, то на свою руку, де червоні камінці мерехтіли під сонцем.

Він не відводив погляду, ніби намагався щось побачити крізь мою шкіру. Я відчула, як волна паніки накочується на мене.

— Це…  — нарешті озвався він. — Ясно.

Він замовк, ніби зважуючи, чи варто говорити далі. Я сіпнулася, спробувавши повернути собі руку, та він делікатно, але впевнено тримав мене за зап’ясток.

— Мені боляче, — прошепотіла я, намагаючись не показати страху. — Відпусти негайно.

— Перепрошую, — сказав він, відпускаючи мою руку. — Та, схоже, ми з тобою маємо серйозно поговорити.

— Хто ти? — здавлено промовила я. — І що зі мною відбувається?

Чоловік відступив на крок, його червоні очі (чи то справжні, чи то лінзи) зблиснули на сонці. Він на мить відвернувся, ніби добираючи слова, а тоді тихо прошепотів:

— Я б волів, аби мої слова знайшли відгук у твоєму серці, але зрозумію, якщо ти мені не повіриш.

Що він хоче від мене?

— Ти щось дивне кажеш, знаєш, я, мабуть, піду вже, — озвалася я, почуваючись неспокійно.

Я хутко розвернулася, щоб зібрати свої речі й зникнути подалі звідси, просто втекти від усього цього абсурду. Але раптом я врізалася в іншого чоловіка.

“Боже, та що ж таке сьогодні?” — роздратовано подумала я, підводячи очі й завмираючи від подиву. Переді мною стояв наче той самий хлопець, копія але водночас — ні. У нього було синє волосся й сині очі. Якась дика частина свідомості прошепотіла: “Це галюцинація. Невже я почала втрачати глузд?”

— Доброго дня, чарівна панно, — сказав він мені, ввічливо нахиливши голову. — Наш брат вас не налякав?

“Наш? Брат?” — у горлі пересохло. Я відчула, як всередині наростає тривога: скільки їх може бути й чому вони схожі між собою, мов віддзеркалення з різнокольоровими відтінками?

— Він сьогодні буркотун, тож не зважайте. Він вас не образив? Ви тільки скажіть, — синьоволосий чоловік говорив приязно, але я не могла відвести від нього погляду — надто вже дивним було це знайомство.

— Та ні, я... просто... — почала я плутано, сама не знаючи, що сказати.

— Не чіпляйся до неї. Ти не бачиш, що вона й так збентежена? — пролунало ззаду.

Я озирнулася й ледь не зомліла: там стояв третій чоловік, цього разу з жовтим волоссям і жовтими очима. “Скільки ж їх узагалі?..” — паніка почала охоплювати мене з новою силою.

— Звичайно, вона збентежена, — відповів жовтоволосому хтось четвертий, із глибоким зеленим волоссям та зеленими очима. — Ти себе в дзеркалі бачив?

“Четверо?” — серце калатало так, ніби намагалося вирватися з грудей. Я й рота не встигла відкрити, як вони почали сперечатися між собою:

— Там те ж саме, що й у тебе, тож не починай, — кинув зеленоокий до жовтоволосого.

Я стала повільно відступати назад, очікуючи, що ось-ось прокинуся від цього кошмару. “Невже я божеволію? Це неможливо. Чому ніхто не помічає, що тут відбувається?” — думки шаленим виром носилися в голові.

— Ви її лякаєте, ану замовкніть! — раптом крикнув на них червоноволосий, той, чиє ім’я, здається, було Рубер.

Лякаєте? Та це надто м’яко сказано! Хотілося кричати, бігти геть, сховатися від цих людей із вражаючими барвами волосся і поглядами, яким я не знаходила пояснення.

Драпати звідси — єдиний вихід. Моя рука з дивними камінцями, чотири незнайомці й той дивний біль… Усе це здавалося якоюсь невдалою сценою з фантастичного фільму.

Я судомно стиснула сумку й зробила ще крок назад, дивлячись на них розширеними від страху очима. “Треба просто втекти,” — подумалося мені знову. І я вже точно не була впевнена, чи це справжня реальність, чи моя уява зіграла зі мною страшний жарт.

Може, я знепритомніла й лежу десь на землі? Може, мене збила машина, і це посмертя? Ці думки миготіли в голові, поки я щосили намагалася втекти від тих божевільних.