Читати книгу - "Новий шанс на щастя, Оксана Мрійченко"

— Я думав ви вдома відпочиваєте. Що ви робите на вулиці під дощем, Кать?

Катя мовчала, намагаючись не розплакатися. Ще кілька хвилин тому вона не могла вичавити з себе жодної сльозинки. А тепер сльози буквально душили. 

— Не хочете розповідати? Але я ж бачу, що у вас якась біда, — Дмитро зітхнув і перевів погляд за лобове скло. — Давайте хоча б відвезу вас додому.

— Дмитре Олександровичу, — Катя змусила себе поглянути на нього, з останніх сил ковтаючи емоції. — Мені справді нічого не потрібно. Їдьте, не хочу вас затримувати.

— А я не хочу залишати вас під дощем. Та ще й у такому стані. Відвезу вас додому. Зараз пів на сьому. Ваш чоловік вже повернувся з роботи?

— Т-так, але…

— От і добре. Він про вас точно подбає, — Дмитро завів двигун. — Їдемо.

— Ні, не подбає! — емоції вирвалися з-під контролю і Катя голосно схлипнула. — Я не поїду до чоловіка! Не хочу додому! Боюся, що він досі там і...

Катя запнулася і закусила губу, намагаючись приборкати свій емоційний вибух. Дмитро ошелешено дивився на неї. Здавалося, що він зовсім не очікував почути подібне. В машині повисла важка тиша. Катя нарешті опанувала себе і знову поглянула на боса. Обличчя Дмитра змінилося. Стало рішучим та похмурим.

— Катю, — голос Дмитра був дуже спокійним, проте його чорні очі світилися холодною суворістю. — Ваш чоловік скривдив вас?

Катя заперечно похитала головою. Пояснювати ситуацію з Олегом і Мариною не хотілося. Це здавалося занадто принизливим. Занадто особистим. Катя мовчала, безжально кусаючи губи. А Дмитро зрозумів це мовчання по-своєму. Він став ще похмурішим, пристебнувся і стиснув руками кермо.

— Катю, пристебніться. Я везу вас додому.

— Не треба додому, — Катя благально подивилася на нього. — Будь ласка.

— Якщо чоловік вас кривдить, з цим треба розібратися, — Дмитро перевів на дівчину свої чорні очі, які світилися твердою рішучістю. — І я розберуся. Кажіть адресу.

Катя зрозуміла, що подальша суперечка не має сенсу і слухняно назвала свою адресу. Дмитро повернув кермо і натиснув на педаль газу. Джип швидко розігнався на дорозі і вже через п'ять хвилин зупинився біля будинку. Дмитро вийшов з машини, обійшов її та допоміг вийти Каті. А потім впевнено стиснув руку дівчини у своїй долоні і рушив до під’їзду.

— Нічого не бійтеся, Кать. Зі мною ви у безпеці.

— Дмитре Олександровичу, ви все зрозуміли неправильно.

— Неправильно, коли жінка мерзне на вулиці під дощем. І боїться йти додому до чоловіка.

— Я не боюся, просто…

— Дискусію закінчено, Кать. Я не поїду, доки не розберуся.

Вони разом зайшли у під'їзд і піднялися ліфтом на потрібний поверх. Відчинивши двері, Катя першою зайшла у квартиру. У передпокої було тихо і темно. Катя увімкнула світло і зрозуміла, що Олег не вдома. Позбувшись взуття і пальта, дівчина здолала коридор і зазирнула у спальню. Ліжко досі було зім'яте, але жодних слідів Марини не було. Дмитро теж зняв взуття, повісив своє пальто на вішалку і зазирнув у вітальню.

— Нікого немає, Кать.

— Мабуть, Олег пішов шукати мене, — Катя тихо зітхнула і зустріла його погляд. — Їдьте додому. Я сама розберуся з чоловіком. Ми просто... посварилися. Мені не потрібна допомога. Все гаразд.

— А я бачу, що не все гаразд, — похитав головою Дмитро. — Ви дуже засмучені. Ледь не плачете. Катю, якщо він хоч пальцем вас торкнувся...

— Та не чіпав він мене! Просто…, — нерви знову здали і Катя опустила голову, не стримавши схлипу.

— Просто ви плачете, — Дмитро зітхнув. — Налити вам води? Наскільки розумію, кухня у вас там?

Дівчина кивнула, мазнувши пальцями по вологих очах. Дмитро зник на кухні. А Катя втомлено притулилася спиною до стіни і зітхнула. Тіло почувалося виснаженим. Дуже хотілося, щоб все це виявилось поганим сном. У передпокої тихо клацнув замок на вхідних дверях. Катя відліпилася від стіни, рушила туди. І побачила Олега, який зайшов у квартиру.