Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Наступні дні в школі минали у постійному хвилюванні. Тема обміну студентами не сходила з вуст учнів: хтось уже подав заявку, хтось вагався, а хтось — як Емілія — просто не знав, чого хоче.

Вона сиділа біля вікна в класі, задумливо дивлячись на подвір’я школи, де група учнів весело спілкувалася. Тао сидів поряд, занурений у свої думки. Останнім часом він став трохи відстороненим, і це не могло не турбувати її.

— Тао… — тихо озвалася вона.

Він підвів на неї погляд, його темні очі були серйозними.

— Ти вже подав заявку? — запитала вона.

Тао кивнув.

— Учора ввечері.

У неї ніби щось стиснулося всередині.

— І куди ти хочеш поїхати?

— У Японію, — відповів він. — Там живе частина моєї родини, і я давно мріяв побачити цю країну.

Емілія відвела погляд.

— Це… чудово, — видушила вона з себе, хоча відчувала, як її серце стискається від думки, що він може поїхати так далеко.

Він нахилився ближче, торкнувшись її руки.

— А ти?

Вона мовчала.

— Я не знаю… Якщо чесно, мені страшно. — Вона подивилася йому у вічі. — А якщо я залишуся тут, а ти поїдеш?

Тао стиснув її пальці.

— Це нічого не змінить між нами.

Вона хотіла йому вірити, але всередині був страх.

Того вечора, коли Емілія повернулася додому, вона не знаходила собі місця. Думки роїлися в голові: Що робити? Як бути?

Вона сіла за стіл, витягла чистий аркуш і довго дивилася на нього. Потім повільно взяла ручку й написала своє ім’я у верхньому кутку.

Її рука затрималася над графою «Країна, у яку ви бажаєте поїхати».

Вона заплющила очі й зробила вибір.

Наступного дня у школі панувало пожвавлення — список учнів, які подали заявки, вивісили на дошці оголошень. Емілія підійшла до нього, відчуваючи, як серце вискакує з грудей. Вона пробігла поглядом по списку й побачила своє ім’я. Поруч було зазначено країну: Японія.

— Ти все-таки подала заявку, — почувся знайомий голос позаду.

Вона озирнулася й побачила Тао. Він усміхався — тією самою щирою усмішкою, яка завжди змушувала її серце битися швидше.

— Я подумала… Чому б не спробувати? — тихо відповіла вона.

Тао узяв її за руку.

— Я радий, що ти так вирішила.

Вони стояли біля дошки, тримаючись за руки, поки школа навколо них жила своїм життям. І хай що чекало на них попереду, вони знали: тепер вони будуть разом.

Дні минали в напрузі. У школі панувало пожвавлення — усі обговорювали майбутній відбір на програму обміну. Учні готувалися до співбесід, складали мотиваційні листи й намагалися показати себе якнайкраще.

Емілія й Тао проводили разом майже весь час. Вони вчилися, готувалися до тестів, і між цим тихо ділилися своїми мріями. Кожна мить із ним була для неї особливою, але чим ближче був день відбору, тим більше тривоги накопичувалося в її серці.

Одного вечора Емілія сиділа у своїй кімнаті, вдивляючись у екран ноутбука. Перед нею був чернетковий варіант мотиваційного листа, але слова ніяк не складалися докупи. Їй хотілося написати щось особливе, але думки постійно поверталися до Тао.

Телефон завібрував, і вона побачила його повідомлення:

Тао: Вийдеш на хвилинку? Я біля твого будинку.

Здивована, вона швидко натягнула куртку й вибігла надвір. Тао стояв під ліхтарем, його темні очі сяяли в м’якому світлі.

— Що сталося? — запитала вона, підходячи до нього.

— Нічого… — Він трохи зніяковіло почухав потилицю. — Просто хотів побачити тебе.

Вона усміхнулася й опустила погляд. Їй стало тепліше від його слів.

— Як іде підготовка до відбору? — запитав він.

— Важко, — зітхнула вона. — Не можу знайти потрібні слова для мотиваційного листа.

Тао взяв її руку й стиснув пальці.

— Просто будь собою. Напиши від серця. Це завжди працює.

Вона кивнула, відчуваючи, як хвиля тепла накриває її.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Він усміхнувся й провів великим пальцем по її руці.

— Завжди.

Вони стояли так ще кілька хвилин, слухаючи нічну тишу, перш ніж Тао провів її назад до будинку.

Наступного дня був перший етап відбору — співбесіди.

Коли настала черга Емілії, вона глибоко вдихнула й увійшла до кабінету. За столом сиділи троє вчителів, уважно розглядаючи її документи.

— Отже, Еміліє, — почала директорка, — чому ти обрала саме Японію?

Вона на мить замислилася, а потім відчула, як тривога відступає.

— Мені завжди було цікаво пізнавати інші культури, — почала вона, — але справжнє бажання поїхати в Японію з’явилося нещодавно. У мене є друг… — вона ледь помітно усміхнулася, — який багато розповідав про цю країну. І тепер я хочу побачити все на власні очі.

Вчителі уважно слухали, киваючи.

— А що ти очікуєш від цієї поїздки?

Емілія на мить задумалася.

— Я сподіваюся знайти відповіді. Про себе, про світ, про те, ким я хочу стати.

Вона вийшла з кабінету з відчуттям полегшення. Тао чекав на неї в коридорі.

— Як усе пройшло? — запитав він.

— Думаю, добре, — усміхнулася вона.

Він простягнув руку, і вона, не вагаючись, взяла її.

— Я знав, що ти впораєшся.

День оголошення результатів настав несподівано швидко. Уся школа зібралася біля дошки оголошень, затамувавши подих.