Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

— Він невинний.

Клер підвелась, обличчя зблідло.

— Ти… що це?

— Я щойно вбив такого ж, як той, хто вбив Слема. Та сама сокира. Та сама нелюдська сила. Він був удвічі більший за мене. Але тепер він мертвий. Його тіло — біля озера.

— Це… — почала Клер, але замовкла, дивлячись на нові символи на лезі. Вони трохи відрізнялись, але стиль був той самий — чужий, випалений, неземний.

— Звільніть Івара негайно! — проревів Калхаан. — Це не він. Він казав правду. І перший відчув, що ліс почав змінюватись.

Клер кивнула:

— Звільнити. Негайно.

За кілька хвилин Івар вийшов із темного підземелля, здавлений сонячним світлом, мов в’язень, що повернувся з чужої війни. Його обличчя було похмуре, але в очах — тривога.

— Що сталося?

— Ти був правий, — сказав Калхаан. — Ворог — не серед нас. Ворог уже тут.

— Хто?..

— Я не знаю. Але він носить залізне обличчя. І говорить мовою, якої немає в книгах. Треба показати це всім, доки він не зник. Швидко.

— Я їду, — сказав Івар без вагань.

— І я, — вигукнув Хвітсерк. — Я з тобою до кінця.

Клер підійшла ближче.

— Візьміть віз. Якщо тіло там — привеземо його. Ми маємо показати племені, що це — вторгнення, а не внутрішній розбрат.

За кілька хвилин загін був готовий: Калхаан, Івар, Хвітсерк, Кацифер, Помак, ще двоє бійців, кінь і віз. Один з юних ковалів завантажив у нього ланцюги — про всяк випадок, якщо створіння ще живе.

Калхаан сів у сідло, його голос гримів, як грім:

— Тепер ми їдемо не за доказом. Ми їдемо по відповідь.

Віз рушив. І вперше з моменту смерті Слема — Рібел більше не сумнівався в Іварі.

Ліс ніби завмер, спостерігаючи. Кожен шелест здавався підозрілим, кожна тінь — живою. Коли загін прибув до озера, тіло воїна в зеленій мантії все ще лежало серед листя. Поза була неприродною, зламана, але першою впадала в око — маска.

Металеве обличчя, гладке, без рис, лише з вузькими щілинами для очей. З них вже не світилось. Але здавалося, що тіло дивиться в небо. Або — крізь нього.

Івар першим зліз із коня. Повільно підійшов, мовчки, лише стиснувши руків’я меча. За ним — Хвітсерк і Калхаан. Решта — з напоготові.

— Отже… ти той, хто вбив Слема, — тихо мовив Івар. — Або один із них.

— Він… не схожий на жодне з племен, — пробурмотів Помак, оглядаючи тіло, обладунок, тканину. — Кольори не наші. Символи — чужі. А метал… такий не кували на наших землях.

— Він носить ті ж знаки, що й та сокира, — додав Кацифер. — Може, це культ? Чи братство?

— Ні, — нарешті промовив Калхаан, похмуро дивлячись на тіло. — Це розвідник.

— Розвідник? — перепитав Івар. — Чий?

— Я не знаю. Але він не прийшов один. Такі не ходять наодинці. Його прислали вивчити нас. Оцінити. Вони, хто б вони не були, тепер знають: ми небезпечні. І, можливо, скоро повернуться.

— Це не одне з племен, які ми знаємо? — запитав Хвітсерк. — Ні північ, ні південь, ні болотні?

— Ні. Це щось інше. Те, що жило поза мапами. Поза межами. Може, в горах. Може, в руїнах заходу. А може — під землею.

Настала тиша.

Вайлет, що стояла осторонь, сказала:

— Тоді… ми навіть не знаємо, хто наш ворог.

— Але тепер вони знають нас, — сказав Івар. — І знають, що один із них… загинув тут.

Калхаан кивнув.

— Забираємо тіло. У табір. Нехай усі побачать. Ми більше не можемо жити в невіданні. А якщо почнеться війна — вона буде іншою, ніж усі попередні.

Пізніше, в таборі

Тіло незнайомця лежало на столі під навісом у центрі площі. Його зняли з обладунків. Під шкірою — дивні знаки, схожі на опіки чи шрами, викладені у геометричні візерунки, які не знав жоден цілитель. Маску зняли, але під нею обличчя було обпечене, спотворене — невпізнаване.

Навколо зібрались усі: Клер, Дрім, старійшини, ковалі, мисливці, діти. Мовчання висіло над площею. Лише Калхаан ступив уперед і сказав:

— Це не був чоловік, якого ми знали. Це не був брат. Не друг. Не сусід із сусіднього клану. Це — прийдешній із тіні. Я вбив його сам. Його зброя — важка, як молот правди. Його погляд… був порожній. Ні люті. Ні страху. Лише ціль.

— Він із тих, хто спостерігає, — додав Івар. — І, я гадаю, він не один.

Клер зціпила зуби. Її голос був твердим, але напруженим:

— Від сьогодні Рібел готується. Ми зміцнюємо стіни. Подвоюємо варту. Розвідка в ліс — щодня. Ми не дамо застати себе зненацька.

— А якщо це був лише натяк? — спитала Дрім. — Якщо це — лише початок чогось більшого?

Калхаан подивився на неї.

— Тоді ми зустрінемо це віч-на-віч. Як плем’я. Як Рібел.