Читати книгу - "Чарунки долі"

То що, символічність — це забобон тоталітарного мислення? Втім, з іншого боку, символ є конститутивним елементом будь-якої мистецької практики. Може, саме в цьому вкорінено тоталітарність мистецтва? Нас дивує те, що видатні митці щиро прославляли тоталітарні режими. Та чому тут дивуватися? Прагнення втілити в недосконалому матеріалі досконалу ідею відповідає тоталітарному прагненню підкорити недосконалу людську природу досконалому задумові абсолютного панування над нею.

Десимволізація сучасного мистецтва — це прагнення до цілковитої свободи. Сучасне мистецтво руйнує межі між витворами мистецтва й предметами щоденної реальності. Справжній сенс цієї руйнації полягає не в тому, що будь-який елемент щоденної реальності може стати витвором мистецтва, а в тому, що витвір мистецтва сам перетворюється на елемент щоденної реальності. Зверхність класичного мистецтва полягала в нав’язуванні брутальній реальності еталонів вишуканого смаку, зухвалість сучасного мистецтва полягає в ствердженні того, що вся буденна реальність є витвором мистецтва. Втім, і тут є зародки тоталітаризму. Мистецтво нав’язує себе щоденній реальності. Мистецтво перетворюється на диктатора.

То що, заради звільнення ми маємо відмовитися від символічного характеру місць пам’яті, адже така символічність є одним із головних аспектів мистецтва, що саме через цю символізацію прагне до тоталітарного поневолення нашого існування? Але на що тоді перетворяться такі десимволізовані місця пам’яті і на що перетворимося ми самі?

Тож маємо бути дуже обережні в нашому ставленні до минулого, адже з нього виростає наше майбутнє. З одного боку, слід пам’ятати певне значення місць пам’яті, яке зрештою й робить місце пам’яті тим, чим воно є. Адже важливий конститутивний аспект місця пам’яті полягає саме у сталому нагадуванні його історичного значення. А з іншого боку, через забуття маємо звільнитися від тиску символічної навантаги, аби бути здатними переживати живу присутність цього місця у теперішньому. Через тотальне запам’ятовування минуле поневолює наше теперішнє, а повне забуття знищує сам сенс місця пам’яті.

Втім, почати все від самого початку нам не судилося.

Ми приречені блукати стежками пам’яті у хащах забуття.

Інтелектуали contra інтеліґенція

Знання не тільки дає нам силу, яка, до речі, може бути спрямована проти нас самих. Сам процес пізнання є проявом сили й реалізується з позиції визнаного в науковій спільноті авторитета. Як формується цей авторитет? Чи завжди він зумовлений тим, що науковці, які виступають від його імені, надають нам найоб’єктивніші та найефективніші знання? Чи, навпаки, визнання того, що якась парадигма знання дає нам найадекватнішу картину світу, зумовлено інтелектуальним авторитетом прихильників цієї парадигми? Ці питання постійно лунають у сучасній науці й філософії, окреслюючи інтелектуальний простір, у якому відбувається конкуренція різних поглядів, підходів, методологій і парадигм. У цивілізованому світі така конкуренція унеможливлює тривале домінування однієї із цих позицій, як політична конкуренція запобігає загрозі авторитаризму й тоталітаризму.

Ситуація в сучасній Україні відрізняється тим, що наша країна постала на уламках тоталітарного Совєтського Союзу, в якому науковий дискурс також будувався за тоталітарними принципами, якщо взагалі можна говорити про справжню науку в суспільстві з тоталітарною політичною системою. Насамперед це стосується, звісно, гуманітарних і соціальних наук. З одного боку, безпосередня ефективність результатів дослідження в них не настільки очевидна, як у науках природничих. З іншого боку, саме гуманітарні й соціальні науки в Совєтському Союзі були особливо вражені метастазами ракової пухлини совєтського псевдомарксизму, який претендував на статус універсального та єдиного істинного вчення про історію, людину й суспільство, тобто на роль єдиної справді наукової методології соціального і гуманітарного пізнання. При цьому слід зауважити, що з огляду на принципово дискурсивний характер наукового пізнання така претензія на виняткову істинність суперечить претензії на науковість. Совєтський псевдомарксизм було перетворено з наукової концепції на ідеологію панівної комуністичної партії. Ця ідеологія у псевдонауковому вбранні викривляла весь інтелектуальний простір, у якому «науковий» авторитет можна було здобути не у вільній конкуренції з альтернативними поглядами, а винятково завдяки підлесливому відтворенню ідеологічних ритуалів. Сила тоталітарної влади совєтських комуністів установлювала незаперечний авторитет совєтського псевдомарксизму, який стверджував непохитність ідеологічних засад злочинної комуністичної влади. Диявольське коло знання і сили замикалося, перетворюючи силу на насильство, а знання — на псевдонаукову систему небезпечних забобонів. У такій ситуації науковці-гуманітарії та й усі діячі культури перетворювалися на чиновників ідеологічного державного сектора. В Україні ситуація погіршувалася ще й придушенням української національної культури як прояву антикомуністичного «буржуазного націоналізму». Це призвело до жахливої ситуації, яку дуже влучно описує Василь Стус, перебуваючи в комуністичному концтаборі: «Регулярні адміністративні кампанії з фізичного та духовного винищення української інтеліґенції призвели до того, що сьогодні між нашим народом і його духовним наставником виросла прірва: сама духовно-виховна місія нашої інтеліґенції, розтрачувана після кожної репресивної акції, перестала бути для цієї інтеліґенції дієвим імперативом. Більше того, перебуваючи в умовах постійної сваволі з боку влади, ця інтеліґенція, особливо творча, опустилася до рівня чиновного класу, що допомагає владі в будь-якій справі»[5].

Та чи не приречена інтеліґенція на таку долю? Чи не є інтеліґенція породженням викривленого суспільства? Адже пояснити освіченому громадянину сучасної західної демократії, що таке інтеліґенція, вкрай важко. Соціальне явище, позначене цим поняттям, народжується в царській Росії — державі, яка є далекою від сучасних уявлень про вільне й демократичне суспільство. Саме в цій державі виникає певний прошарок населення, який усе розуміє, але ні за що не відповідає. Небезпеку розуму компенсує безсилля. Будь-яка антидемократична влада готова миритися з таким «свійським розумом»; він наче маленький собака — гавкати може, але не дуже голосно, а якщо й вкусить, то не надто боляче. Може, саме тому один із найжахливіших російських терористів, Владімір Лєнін, так негативно ставився до російської інтеліґенції. Втім, він сам був її породженням, невдячним сином, що люто лає матір. Він не міг вибачити їй безсилість, але підступно запропонував натомість не справедливу силу, а злочинне насильство. Сучасний російський філософ Дмітрій Ґалковський дуже влучно означує Лєніна як горлату порожнечу російської мови («Ленин это орущая пустота нашего языка»[6]). Ця порожнеча — це не лише відсутність змісту, але й відсутність сили, компенсованої насильством, що пронизує всі тексти, промови й дії одного з головних політичних злочинців XX сторіччя. Це насильство породило один із найжахливіших режимів світу — Совєтський Союз, який був