Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

— Все добре, міс, — заспокійливо промовив один із них, — у нас є дуже гарне місце, де можна відпочити. Там тихо, безпечне середовище…

— Я нікуди з вами не піду! Мені треба знайти союзників, відновити канал енергії і... і… випити ще того зілля з коров'ячим молоком!

— Та хіба ж ви не бачите? Вона акторка! — раптом пролунав голос збоку.

Лайра озирнулась. Біля стіни стояв хлопець — років двадцяти, з розкуйовдженим темним волоссям і невимушеною усмішкою. Одягнений у джинсову куртку і кеди, він виглядав як хрест між художником і тим, хто забув, що має лекцію. У руках — пакет з якоюсь випічкою.

— Ми знімаємо короткометражку, — продовжив він, підморгнувши поліцейським. — Студентський проект. "Відьма в мегаполісі". Дуже метафорично. Ви в кадр ледь не потрапили, але це навіть круто.

Поліцейські переглянулися.

— Документи є?

— Авжеж, — хлопець витягнув з кишені гаманець і показав студентський. — Бачите? Кінофакультет. Сценарист. І акторка — справжній талант.

— Дуже… переконлива, — пробурмотів один з копів, переводячи погляд назад на Лайру, яка вже грала роль зацікавленої, але трохи ображеної героїні.

— То ми можемо йти? В нас сцена наступна в метро.

— Ідіть уже, — буркнув другий, зітхнувши. — І поменше галасу, актори…

— Слухаємось, сер! — жартівливо скомандував хлопець і легенько взяв Лайру за лікоть. — Ходімо, зірко.

Коли вони відійшли на кілька десятків метрів, Лайра нарешті заговорила:

— Хто ти, маг з веселим язиком?

— Макс, — усміхнувся він. — А ти, здається, або втекла з якоїсь LARP-гри… або з іншого світу.

Вона зиркнула на нього, прищурено й уважно. Потім злегка всміхнулася, але з тою особливою ноткою, що завжди йде перед іскрою:

— А як ти здогадався?

Вони сіли на лавку біля фонтану, де вода бризкала з кам’яного лева просто в небо. Макс відкрив пакет і витягнув круасан, простягнувши їй.

— Не отруєний, обіцяю. Просто з шоколадом.

Лайра взяла його обережно, ніби це був химерний амулет.

— Це… хліб?

— Так, але з апгрейдом. Називається "фастфуд для душі".

Вона кивнула і зробила маленький укус. Очі вмить розширилися.

— Ого! Це ж… магія! Цукрова магія! — вона схопилась за груди. — Це точно не артефакт?

— Ну, якщо ти після нього полетиш, я попрошу тебе залишити слід для TikTok.

— Що таке тік-ток? Новий різновид заклять?

— Більше схоже на прокляття. Але загалом — це додаток для відео. Довга історія.

Вона задумливо подивилась на фонтан, потім на нього.

— Ти не вірив мені. Але я справді не звідси. Я з Аскелії. Донька однієї з королев. І мене змусили…

— Вийти заміж? — підморгнув Макс. — Класика. Принцеса проти волі йде проти системи?

— Саме так! Я втекла крізь портал, залишивши все! Подругу… життя! А тут… а тут…

— А тут — кава за 80 гривень і круасани з душевною травмою, — вставив Макс і усміхнувся. — Привіт у наш світ.

Вона скосила на нього погляд.

— Ти все обертаєш на жарт. Чому?

— Бо якщо не сміятись — доведеться багато плакати. А з моїм носом я швидко зневоднюсь.

Вона мовчала мить, потім посміхнулась уперше по-справжньому. Трохи криво, трохи насмішкувато.

— Ти мені трохи нагадуєш… ельфа-перекрута з Мартосівських гір. Той теж балакав, навіть коли його пекли.

— Ну… приємно бути в такій компанії. А цей ельф вижив?

— Так. Але лишився без брів.

— Ну, тоді я сподіваюся, ти не з палаючого клану, бо я свої брови дуже люблю.

Вона засміялася — вперше за ці дні. Легко, з іскрою.

— Гаразд, Максе з міста Тік-Токів. Може, ти й не маг… але принаймні не нудний.

— І ти не зовсім божевільна. Що, погодься, в моєму житті — вже величезне досягнення.

— Добре, принцесо з шоколадною душею, — мовив Макс, знову простягаючи їй руку, — а тепер питання на мільйон: де ти плануєш ночувати? Під мостом, у фонтані чи в зачарованому лісі, як зазвичай?

Лайра знизала плечима, відвела погляд.

— У мене нема плану. Мій світ зламався, як отой… тостер із вашого світу.

— Вау, вона вже вивчила побутову метафору, — вразився він. — Серйозно, тобі нема куди йти?

— Тут я ніхто. Навіть магія не слухається. Мене, доньку Вогню, охрестили "дівчиною в дивному костюмі".

— Ну… — він потер потилицю, — я живу в квартирі з двома кімнатами. Не обіцяю трон, але ліжко є. І воно не кусається. Хоча, чесно кажучи, іноді скрипить так, що здається — воно хоче повстати.

Вона дивилась на нього з недовірою. В очах — суміш гордості, страху й надії.

— А чому ти це робиш?

— Бо бачив, як ти кидалась на поліціянтів, немов тигриця. І подумав: "Якщо ця дівчина вижила у двох світах — вона заслуговує хоча б на чай з пакетика".

Лайра усміхнулась. Тихо, але щиро.

— Лідер моєї гвардії сказав би, що це пастка. Спершу ти даєш чай… а потім — прив’язуєш до якогось страшного договору.

— Максимум, до Netflix. І то, якщо не заснеш після перших двадцяти хвилин.

— А цей Нєт-флікс… він типу арена для боїв?

— Ти не повіриш, іноді — так.

Макс підвівся, подав їй руку.

— Ходімо, донько королеви. Твоє нове королівство чекає.

— Сподіваюсь, там хоч драконів годують.

— Ні, але є мій сусід, Ігор. Він хропе як два.