Читати книгу - "Книги згорілої ніжності, НМ"

Повітря за межами клубу було свіже й трохи вогке, наче ніч спеціально вмила землю, щоб усе навколо здавалося чистішим. Музика залишилася позаду, і її гучний ритм змінився на тихий шурхіт листя під ногами.

Рафаель, Ангеліна й Сем ішли мовчки по стежці парку, освітленій м’яким світлом ліхтарів. Вечір був спокійний, навіть затишний, але щось у погляді Рафаель видавало бурю всередині.

— Ти точно в порядку? — запитав Сем, ковзнувши поглядом по її обличчю.

— Так... Просто згадала дещо, — відповіла вона майже пошепки.

Ангеліна легенько взяла її під руку, підтримуючи.

— Ми завжди поряд, Рафа. Навіть якщо твоя душа іноді летить у спогади.

Вони рушили далі, повільно, ніби світ навколо теж уповільнився разом із ними. На небі блимали зірки, і місяць висів високо над деревами, розливаючи сріблясте сяйво на алеї.

— Тут так тихо, — сказала Ангеліна, зупинившись на місточку через струмок. — Після всього — таке відчуття, ніби світ робить глибокий вдих.

Рафаель подивилася на воду під ногами — спокійну, прозору. В її відображенні майнула тінь... і вона знала, чия.

— Ви йдіть уперед, — мовила вона, раптово зупинившись. — Я вас наздожену.

— Рафа... — почала Ангеліна, але Сем кивнув.

— Добре. Але не затримуйся.

Вони пішли, залишивши її саму. І тоді, з тіні дерев, вийшов Люцифер. Він мовчки став навпроти, дивлячись просто в очі.

— Ти все ще не забула, — сказав він.

Рафаель не відповіла відразу. Її голос тремтів, але вона змусила себе говорити:

— Забути тебе — це все одно, що вирвати зі себе крила. Я навчилася жити без тебе, Люцифер. Але це не значить, що не болить.

Він опустив погляд, а потім знову підняв на неї очі — не крижані, а майже... сумні.

— Тоді чому ти пішла?

— Бо ми — не можемо бути раз

Вони стояли в тиші, наче час сам завмер, даючи простір для одного-єдиного рішення. Рафаель глибоко вдихнула. Її серце билося надто швидко, а думки змішались у хаосі. Вона не бачила його так близько вже давно. Його погляд був не тим, яким вона запам’ятала — не злим, не холодним. У ньому тепер ховалася тінь самотності, яку вона знала занадто добре.

— Знаєш, — тихо промовила вона, — колись я мріяла, що ми знайдемо спосіб бути разом. Що любов змінить усе… навіть те, як влаштовані небо й пекло.

— Я теж мріяв, — прошепотів Люцифер. — Але мрії — не для таких, як ми.

— Це неправда. Ми просто… не наважились. А потім було пізно.

— А тепер? — запитав він. — Тепер ти знову поруч. І я знову не можу відвести очей.

Рафаель зробила крок назад. Її крила злегка здригнулися, змахнувши м’яким світлом у нічній темряві.

— Не треба. Не ускладнюй, Люцифер.

— Я не ускладнюю. Я просто… не можу більше прикидатися, що мені байдуже. Рафаель, я не змінився, але щось у мені… зламалося, коли ти пішла.

Вона мовчала, відчуваючи, як щось старе й болюче знову прокидається всередині. Вона не хотіла знову падати в це почуття, у цю безодню, з якої ледве вибралася.

— Люцифер… — її голос був крихким, як осінній лист. — Ми з різних світів. І ця ніч — лише ілюзія. Завтра все повернеться на свої місця. Ти будеш демон, я — янгол. І світ знову не залишить нам вибору.

— Але цієї ночі, — прошепотів він, підходячи ще ближче, — ми просто двоє, які колись кохали одне одного.

Рафаель зупинилась. Її очі блищали, але вона не плакала.

— Тоді дозволь цій ночі пройти. Без обіцянок. Без болю. Просто… залишайся тут. Поруч. Мовчи. І не зникай.

Він нічого не сказав. Просто сів на лавку біля мосту, а вона — поруч. І вони сиділи, не торкаючись одне одного, мовчки, поки ніч огортала їх спокоєм. Колишній янгол і колишній демон. Двоє, що колись були всім одне для одного — і все ще не забули.

Рафаель повільно підвелася, її крила злегка здригнулися від пориву нічного вітру. Вона ще мить подивилась на Люцифера — сумно, ніжно, але твердо.

— Пробач, — прошепотіла вона. — Я піду до друзів.

Люцифер не відповів. Лише ледь кивнув, опустивши погляд. Його силует здався меншим у світлі ліхтаря, ніби тінь, що лишилася від колись могутнього полум’я.

Рафаель розвернулась і пішла геть — повільно, крок за кроком, не озираючись. Її серце стискалося, але вона знала: якби залишилася ще хоч на мить, то не змогла б піти зовсім.

Дорога назад до Ангеліни та Сема здалась довгою, але з кожним кроком вона дихала легше. Її чекали ті, хто був поруч зараз. І, можливо, це — найголовніше.

Коли вони повернулися в общагу, ніч уже глибоко накрила небо, і на коридорах панувала майже тиша. Лише м’яке світло настінних ламп кидало теплі відблиски на стіни, де здавалося, ще жевріли відголоски нічного клубу, сміху та музики.

Сем потягнувся і зітхнув:

— Ну, вечір видався… цікавим.

— М’яко кажучи, — відповіла Ангеліна, стягуючи з плечей куртку. — Я вже мрію про ліжко.

Рафаель мовчала. Вона йшла трохи позаду, втягнувшись у себе. Її думки ще блукали десь у парку, біля лавки, де сидів Люцифер.

— Все окей? — тихо спитала Ангеліна, обернувшись до неї.

Рафаель трохи здригнулася, але зусиллям волі посміхнулася:

— Так, просто втомилась. День був довгий.

— Ну, тепер хоч відпочинемо, — усміхнувся Сем. — А завтра... хто знає, що нас чекає. Може, демони знову влаштують сюрприз?

— Головне, щоб не в нашій кімнаті, — фыркнула Ангеліна.

Вони розійшлися по кімнатах. Тиша ночі огорнула будівлю, але десь у глибині — і не тільки у серці Рафаель — щось лишалося неспокійним. Як відчуття, що це лише початок чогось більшого.