Читати книгу - "Як Мар'яна війну переживала , Алина Фенчак"

Андрій не міг більше мовчати. Він бачив усе: як Мар’яна усміхається до Максима, як той дивиться на неї з ніжністю, яку Андрій колись сподівався побачити у її очах, — і не бачив.

Він викликав її після чергування до штабу. Всередині було тьмяно, тільки лампа над столом кидала світло на карту бойових дій. Мар’яна зайшла мовчки, як завжди — упевнена, спокійна.

— Ти хотів мене бачити? — спитала вона.

Андрій підняв на неї втомлений погляд. В ньому було щось нове — не командирське, не суворе. Щось дуже людське.

— Мар’яно… Я бачу, що між вами з Максимом щось є. І не як між побратимами.

Вона на мить знітилась, але не втекла поглядом.

— Це не твоя справа, Андрію.

— Як командир — моя. Почуття в бою — це ризик. Особливо коли вони заважають тверезо мислити.

— А ти про нас дбаєш… як командир?

Андрій змовк. Потім, повільно:

— Ні. Я дбаю про тебе… бо люблю тебе. Але, схоже, запізно. — Він опустив голову. — Я був сліпий. Війна зробила мене жорстким, а ти… ти залишилась людиною.

Мар’яна підійшла ближче, її голос був лагідний, але впевнений:

— Ти — сильний, Андрію. Але серце — не військовий наказ. Я вдячна тобі за все. Та я полюбила Максима. Не тому, що він новенький, не тому, що молодий. А тому, що коли все вибухає — він тримає мою руку, як надію.

Андрій кивнув. Його обличчя залишилось суворим, але в кутиках очей з’явилось щось, схоже на вологу.

— Ідіть, Мар’яно. Живіть, доки є за що триматися.