Читати книгу - "Врятуй себе, Mary Uanni"

— Що це за маячня?.. — прошепотіла дівчина.

— Можливо, це пов’язано зі зміною сутності? Ту ж першу тобі дав той старий?

— Так... — Сояна замислилась. — Його Світлість Хелійтус. І справді: коли він наділив мене сутністю Троянди — волосся стало червоним. А після… після того, як відкрив мені істинну суть — воно змінилось. Але чому біле?.. І око… мені здається, в Академії я зрозумію.

— Можливо, — тихо мовила стара.

— Скажіть, бабусю… хто ви насправді?

— Я лише смертна, як ти і сказала. — Вона знову посміхнулась. — Тут просто гарно можна заробити: багато подорожніх, студентів, шукачів сили.

— Але ж… — Сояна озирнулася. — Їдальня порожня. Крім мене — ні душі.

— Іноді таке трапляється, — знизала плечима господиня.

Вони повернулися до столика. Старенька ще щось розпитувала, Сояна відповідала. Вперше за довгий час вона відчула, що може говорити. Її хтось слухає. Не засуджує, не повчає — просто слухає. Тільки-но прибула до міста, а вже знайшла друга. Ця проста бабуся була доброю, турботливою. Нагодувала, напоїла, вислухала. А може… все було не так просто?

— Квітко-о!!! — розірвав крик гул міста. — Квітко!
— Невже це Абель?
— Той самий Абель? — перепитала стара.

Дівчина кивнула і визирнула на головну вулицю, якою мчав чорний, як смола, кінь, а на ньому — вершник із ясними очима. З-під копит скакуна здіймався пил. Сояна голосно свиснула, коли він промчав повз їдальню. Блондин різко натягнув узду — кінь став на диби. Хлопець зістрибнув і стрімко підійшов до Сояни. Він схопив її за плечі й легко струснув.

— З тобою все добре? — стурбовано запитав, дивлячись зверху вниз, а тоді перевів погляд на старушку. — Хто це?
— Неважливо. А що ти тут робиш? — холодно відповіла дівчина.
— За тобою приїхав. Твоя мати хвилювалася, тому я тут, щоб повернути тебе. Що з твоїм волоссям? — він протягнув руку до її голови.

Сояна відвела голову вбік, уникаючи дотику. Навколо вже зібрався натовп, спостерігаючи за сценою.

— Неважливо. Їдьмо. — впевнено сказав Річковий Князь і потягнув її за руку в бік коней.
— Я не піду.
— Що?
— Я не піду. — вона грубо скинула його руку й відступила назад.
— Чому? — він був явно здивований.
— Тому що, Абель. Просто так! Я буду тут навчатись і жити.

Сояна застрибнула на свою кобилу, прощально кивнула старій, яка запросила її приходити будь-коли, і помчала до Палацу Знань. Абель, не вагаючись, рушив слідом. Сояна намагалася втекти, хлопець наздоганяв — і на вулицях Тристанії розпочалась справжня гонитва.

Їх зупинили стражі, перегородивши шлях. Один із них, із мечем напоготові, запитав:
— Хто ви?

Він виглядав мужньо й серйозно — з тими жарти закінчуються швидко.
— Ми… — почав Абель, але Сояна його перебила:
— Я — учениця Академії Внутрішньої Сили. А цей чоловік почав чіплятись до мене на головній вулиці, а потім влаштував погоню.
— Що? Квітко, ти щось плутаєш… Такого не було! Пане офіцере, ми давні друзі…
— Взяти негідника! — махнув той рукою. — Розкажеш усе в Палаці Доброчестя. А ви, чудова дама, можете продовжити свій шлях.

Сояна не хотіла, щоб усе так серйозно закінчилось. Йдучи в бік Палацу Знань, вона обдумувала, як визволити Абеля — можливо, попросить допомоги у наставників. Вона поважала свого друга, але сьогодні він не поважав її. Не знала, чи вчинила б так стара Сояна — але нова себе в образу не дасть.

Академія і Палац Знань — не одне й те саме, але знаходились на одній території та були пов’язані. Академія — молодша освіта, де вчать користуватись силами, наукам, арифметиці, мові, культурі, історії, манерам. А Палац Знань — престижніший заклад, де можна одночасно навчатись і працювати.

На подвір’ї було багато учнів. Усі були в однакових одежах. Хлопці — у довгих туніках із легкого полотна, прикрашених сріблясто-синіми візерунками, що спадали до колін, підперезані широким темно-синім пасом. Під тунікою — темні штани та високі черевики зі шкіри. На плечах — накидка з каптуром, оздоблена орнаментом. Вони здавались воїнами або провидцями — спокійними, але сильними, як тиха буря перед грозою.

А дівоче вбрання нагадувало подих вітру серед місячної ночі. Світла сукня кольору слонової кістки спадала м’якими хвилями до землі, прикрашена вишивками, що нагадували водяні течії. На рукавах і подолі — сріблясто-сині візерунки, що ледь помітно мерехтіли, ніби дихали разом із власницями. Темно-синій пояс підкреслював талію, а накидка з каптуром спадала з плечей, додаючи образу таємничості.

Їх постаті здавалися хранительками давніх знань — світлими, спокійними й невловимими.

Коли Сояна злізла зі своєї вірної тварини, вона на хвильку зупинилась, вдихаючи прохолоду вранішнього повітря. Після коротких вагань вона наважилася наблизитися до однієї з учениць і обережно запитала:

— Чи не підкажеш, де зараз перебуває писар Імлір?

— Він також є наставником… Ймовірно, він зараз... — та її відповідь урвав раптовий сплеск захоплених вигуків з іншого боку подвір’я.

— Хто це такий? — пролунав схвильований шепіт. — Ви бачили його торік? Який же він вродливий! Невже новачок?

І тоді він з’явився — мов тінь, що раптово згустилася до плоті.

Його постать була закута у ханьфу, темне, мов глибини нічного неба, вбрання з важкої тканини, яка шелестіла лише тоді, коли сам того бажав. Широкі рукави спадали з плечей, що здавалися витесаними з каменю, прикрашені візерунками, подібними до сплетінь диму й полум’я. Символи давнього роду, вишиті сріблом і тушшю, мерехтіли в світлі смолоскипів — ніби попередження для необачних: не наближайся.

Пояс був туго затягнутий навколо його міцного торсу, з-під якого виднілася рукоять клинка, обгорнута червоною тканиною — чи то на згадку, чи то як клятва. Каптур був відкинутий назад, відкриваючи суворі риси обличчя, обвітреного бурями та часом. Його волосся, темне й дещо неслухняне, спадало на плечі, немов згарище після битви.