Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 6

…у якому думки плутаються з волоссям, а шлях до вождя — з домашніми клопотами

Я лежала, втупившись у стелю, і кричала всередині себе. Ні, не від жаху, і навіть не від шоку. То був той самий крик: «Матінко рідна, це ЩО зараз було?!»

Він. Рудоволосий. На моєму мольберті. Мій сон, моя ілюзія, моя… фантазія. І він існує. Не просто існує — командує, носиться ринком, як якийсь Кхал Дрого на ранковому куражі, і випромінює силу так, що хочеться або вклонитись, або сховатись під лавку.

Я підтягнула ковдру до самого підборіддя. Ага. Так краще. Ховаємось. Мозку, працюй. Що ми маємо?

Пункт перший: я в паралельній реальності, яку, по ідеї, вигадала сама. Або ні. Або вигадала, але якось недбало.

Пункт другий: вождь з картинки — це не фанфік і не фентезі, а цілком собі реальний екземпляр з гривою і поглядом а-ля «я — грім». А я — як глюк у Матриці — з’являюся тут у тапках моральної кризи й думаю: а чи не завітати мені до нього поговорити про долю і вибір?

Пункт третій: я не просто туристка. Щось тут пішло не за сценарієм. Або я в чужій історії, або хтось уліз у мою.

Я сіла, провела рукою по обличчю і тихо, але соковито вилаялася. Волосся скуйовджене, думки — ще гірше. Треба причесатися. Хоч десь навести лад.

Я відшукала дерев’яний гребінь, який учора дала мені Дарина. Трохи грубуватий, з різьбленням у вигляді спіралей. Провела ним по волоссю і спробувала привести мозок до тями.

«Він же вождь, — наполягала я на здоровому глузді. — Він тут головний. А ти — хто знає хто. Чужачка, що з мегаполіса потрапила в слов’янську версію “Гри престолів”. Треба поговорити. Серйозно. Розповісти, звідки я, що знаю, і нехай вже вирішує — посадити мене чи допомогти».

Логічно? Логічно. Абсолютне божевілля, але логічне.

Я встала, кинула останній погляд у потерте дзеркало й пішла шукати Дарину.

Вона, як завжди, вже поралася на кухні. Варила якийсь відвар, що пахнув медом і чимось гостро-солодким.

— Дарина, — почала я, підходячи ближче. — Мені треба з ним поговорити.

— З ким? — не обертаючись, спитала вона.

— З Глейвом. З вождем. Я… я не можу просто так тут жити, розумієш? Я не звідси. І він… ну, він має знати. Може, він щось зрозуміє.

Дарина завмерла. Потім повільно повернулась. Її погляд став серйозним.

— Ти впевнена?

— Так. Він… він був у моїй голові задовго до того, як я сюди потрапила. І тепер я тут. Може, це не випадковість. Може, в нього є відповіді. Або хоча б інструкції. Ну, якась брошурка: «Як вижити чужачці у світі, де в моді хутра і мужики з сокирами».

Дарина засміялась, але швидко знову стала серйозною.

— Побачити вождя — не так просто. Він не сидить у замку. У нього нема приймальні й кнопки виклику. До нього пускають лише з важливими справами. На тинг.

— Це де чоловіки збираються й кричать один на одного, поки хтось не витягне меча? — уточнила я.

— Приблизно так. Але тобі туди не можна. Жінкам заборонено, навіть якщо ти — бабця-травниця, що лікує чуму поглядом. Тинг — чоловіча справа.

— А як тоді?.. — я безпорадно розвела руками.

Дарина замислилась. Нахилила голову, витираючи руки об фартух.

— Особиста зустріч. Оце потрібно. Один на один. Без свідків. Інакше тебе ніхто серйозно не сприйме. Ти ж не просто чужа — ти ще й жінка. А в нас із цим суворо.

— Ну прекрасно. Сексизм у плоті.

— Секс… що? Не зрозуміла твого слова, але в нас такі звичаї. Сила — в традиції. Слова жінки мають вагу, але не в залі тинга.

Я похнюпилася. Місія: нездійсненна. Ну, не зовсім. Дарина поставила миску на стіл і зітхнула.

— Але я подумаю. Щось придумаємо. Я знаю кількох людей, які можуть допомогти.

— Ти — золото, — з полегшенням мовила я.

— Я — стара відьма з надто довгим списком колишніх. Я впораюсь.

З цими словами вона знову взялася мішати свій відвар, а я пішла допомагати по господарству. Ми тягали дрова, сортували трави, замочували білизну й варили овочевий суп, від якого аж слинка текла.

І весь цей час я — так, у мене є така вада — фантазувала.

Як це буде? Я стою в якійсь залі, в хутрі (звісно), з розпущеним волоссям (а як інакше), він заходить, вітер розвіває його плащ, і він зупиняється, дивиться на мене, як уперше. Я підіймаю підборіддя, він підходить ближче, каже щось низьким голосом…

Ні, стоп. Глупство. Ми ж просто говорити будемо. Ніякої драми. Хоча… а якщо драма? А якщо він підійде впритул, схопить за плечі й скаже: «Ти — ключ!»?

Ладно, це вже серіал пішов. Повертаємось у реальність. Мішаємо суп.

Але думки все одно тікали до його рук. Голосу. Погляду. Що він скаже, коли дізнається, звідки я? Посміється? Розсердиться? Вишле назад через портал із написом: «Поверненню не підлягає»?

До вечора я почувалась як вичавлений лимон. Руки в борошні, волосся в травах, спина в висівках. Так, якби зараз мені дали чарівний артефакт, що виконує бажання, я б попросила ванну.

— Можна я прийму ванну? — спитала я, вже не сподіваючись ні на що.

Дарина кивнула й вказала на велику діжку біля печі. Там уже грілась вода. Поряд лежали трави: лаванда, м’ята, чебрець, корінь солонки, трохи пилку з якоїсь квітки й мох, акуратно змішаний з попелом.

— Це — для розслаблення і для чистоти. Настій для шкіри й… звільнення від зайвого, — підморгнула вона.

Я залила трави окропом, почекала, поки вони віддадуть запахи й олії, й залізла в діжку.

То був рай. Гаряча вода обіймала, як мамині руки. Трави пахли. Шкіру поколювало від м’яти, а мох з попелом і справді робив її такою гладкою, ніби я щойно народилась, але вже пройшла депіляцію. Я навіть не знала, що в паралельних світах є такий спа-сервіс.

Коли я вилізла, загорнулась у лляний рушник і вдягла нічну сорочку, то хотіла лише одного — спати.

Під м’якою, теплою ковдрою я нарешті відчула себе людиною. Майже справжньою. Майже у своєму світі. Майже готовою до зустрічі з тим, хто міг змінити мою долю.

Ну або принаймні пояснити, як це він виліз із моєї голови.