Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

— Є тут хто-небудь? — він переклав мобільний у праву руку і взявся лівою за водійські двері, збираючись відчинити їх широко, щоб подивитися на заднє сидіння. — Може, хтось пора…

Стачило миті, щоби почути якийсь немилосердний сморід, а потім Даґова рука вибухнула болем таким величезним, що здалося, ніби той стрибнув крізь усе його тіло, прокладаючи шлях вогню, заповнюючи всі нутровини тортурами. Даґ не закричав, не зміг. Цим наглим шоком йому заціпило горло.

Він поглянув униз і побачив, що дверна ручка неначе напоролася на його долоню. Пальців майже не залишилося. Він побачив тільки обрубки, зразу нижче останніх кісточок, там, де вже починався тильний бік долоні. Решту якимсь чином поглинули двері. Поки Даґ дивився, йому обломився підмізинний палець. Спала обручка, дзеленькнувши на асфальті.

Він відчував щось, ой, Боже милостивий, ой, Ісусе милостивий, щось таке, ніби зуби. Вони жували. Ця машина поїдала його руку.

Даґ спробував відірватися. Ринула кров — щось на закаляні болотом двері, щось плеснуло йому на штани. Краплі, які потрапили на двері, моментально зникли з ледь чутним смоктальним звуком «сьорб». На якусь мить він майже звільнився. Він побачив блискучі кості своїх пальців, з яких було зісмоктано плоть, і пережив коротке, кошмарне видіння — як він жує крильце полковникового курчати[37]. «Довибирай геть усе, перш ніж відкласти, — зазвичай казала його мати. — Найсолодше м’ясо те, що ближче до кістки».

Потім його знову смикнуло вперед. Водійські двері відчинилися, запрошуючи його: «Вітаємо, Даґу, чекали на тебе, залазь». Його голова зустрілася з верхом дверей, і Даґ відчув смугу холоду поперек свого лоба, яка перетворилася на гарячу, коли край даху універсала розтяв йому шкіру.

Він зробив ще одну спробу звільнитися, кинувши мобільний і впираючись у заднє вікно. Замість підтримати Даґа, те вікно увігнулося, а потім обхопило його руку. Скосивши очі, він побачив, що те, що мало вигляд скла, тепер брижилося, наче ставок під вітром. А чому воно брижилося? Бо воно жувало. Бо воно пережовувало.

«Ось що я отримую за те, що був добрим сама…»

А потім верх водійських дверей пропиляв йому череп і гладенько прослизнув у мозок поза кісткою. Даґ Клейтон почув гучне, лунке КЛАЦ, наче сосновий сучок луснув у гарячому вогнищі. І тоді опустилася темрява.

Водій розвізного фургона, що їхав у південному напрямку, скинув очима і побачив припаркований позаду вкритого гряззю універсала маленький зелений легковик із увімкнутими проблисковими маячками. Якийсь чоловік — радше за все, з тієї маленької зеленої машини — стояв, нахилившись, у двері універсала, мабуть, балакав із водієм. «Поломка», — подумав водій фургона і знову перемкнувся увагою до дороги. Не добрий він самарянин.

Даґа Клейтона засмикнуло всередину, неначе руки — оті, з великими долонями і тоненькими, як олівці, пальцями — вхопилися за його сорочку і потягнули. Універсал утратив свою форму й зжужмився, наче рот, що куштує щось надзвичайно кисле… або надзвичайно солодке. Зсередини залунали майже одночасні ламкі звуки — наче хтось у важких чоботях бреде крізь мертві гілки. Універсал постояв зжужмленим не довше десяти секунд, скидаючись більше на шишкуватий стиснутий кулак, аніж на автомобіль. А потім зі звуком «пак!», як той, що його видає шикарно відбитий ракеткою тенісний м’ячик, він знову випнувся у свою форму універсала.

Ненадовго проглянуло крізь хмари сонце, відбившись від упущеного мобільного телефону й позначивши нетривалим, гарячим кружечком світла Даґову обручку. Потім воно знову пірнуло назад у хмарне укриття.

Позаду універсала блимав своїми аварійками «Пріус». Вони видавали тихі годинникові звуки: «цок… цок… цок». Трасою проїхало кілька машин, але небагато. Ці два тижні — до і після Великодня — наймлявіша пора року на національних платних автомагістралях, а пополудень — друга за значенням наймлявіша пора доби; млявіші тільки години між північчю і п’ятою ранку.

«Цок… цок… цок».

У бездоглядному ресторані й надалі спав Піт Сіммонс.

3. Джуліенн Вернон («Додж Рем» 2005)

Джулі Вернон не потребувала короля Джеймса, щоб той навчав її, як бути доброю самарянкою.

Вона виросла в маленькому містечку Рідфілд (2400 мешканців) штату Мейн, де добросусідство було способом життя і де незнайомці також вважалися сусідами. Ніхто не пояснював їй це такою великою кількістю слів, вона навчалася від свого батька, матері, від старших братів. У них не малося зайвих слів, аби щось говорити на такі теми, натомість навчання власним прикладом завжди є найпотужнішим засобом навчання з усіх. Якщо ти побачив когось, хто лежить край дороги, не важить, хто він, самарянин чи марсіанин. Ти зупиняєшся, щоб допомогти.

Також її ніколи особливо не лякала можливість виявитися пограбованою, зґвалтованою чи вбитою кимось, хто лише прикидається, ніби потребує допомоги. Коли вона навчалася в п’ятому класі і шкільна медсестра спитала, яка в неї вага, Джулі гордо відповіла: «Мій тато каже, що коли я наряджена, то важу близько ста сімдесяти. Обчухраною трохи менш». Зараз, у тридцять п’ять, нарядженою вона потягнула б майже на двісті вісімдесят і не мала жодного інтересу до того, щоби стати доброю дружиною будь-якому чоловіку[38]. Вона аж вилискувала, як бинда на старому татусевому капелюсі, своїм ґейством і пишалася ним. На заду її «Рема» було дві наліпки. Одна з написом: «ПІДТРИМУЙТЕ ҐЕНДЕРНУ РІВНІСТЬ». Інша, яскраво-рожева, оголошувала: «ҐЕЙ — ЩАСЛИВЕ СЛОВО!»

Зараз тих наліпок не було видно, оскільки Джулі тягнула за собою те, що сама називала «конячим трейлером». У містечку Клінтон вона купила дворічну кобилу іспанської верхової породи і тепер прямувала назад у Рідфілд, де жила зі своєю партнеркою на фермі, усього лиш за дві милі дорогою від того будинку, в якому колись виросла.

Зараз вона думала, як це часто робила, про свої п’ятирічні гастролі з «Блимавками», жіночою командою борчинь у багнюці. Ті роки були поганими й водночас добрими. Поганими, тому що публіка загалом сприймала