Читати книгу - "Серенада Ваяланда, Fill"

Він ледве помітно усміхнувся.
«Вона не схожа на інших. І певно, навіть не підозрює, наскільки це робить її цікавішою...»

— Ти мовчиш, — тихо сказала Амілія, коли вони зробили черговий оберт.

— Просто насолоджуюсь моментом, — відповів він м’яко, — Рідко коли бувають вечори, коли і музика хороша, і партнерка — незрівнянна.

Вона глянула на нього з легкою іронією:

— Твої компліменти з кожною хвилиною стають усе більш витонченими.

— Бо з кожною хвилиною я маю дедалі більше натхнення, — відповів він з тією ж усмішкою, і поглядом, який водночас дратував і змушував серце стиснутись.

Вони кружляли в танці, як дві постаті, що наче випадково опинилися в центрі уваги великої зали. Але, попри всі погляди — здавалося, ніби вони самі для себе створили маленький, окремий простір. І в ньому було щось справжнє.

Музика не квапилась. У ритмі вальсу, в трохи затіненому центрі зали, Торін і Амілія здавалися мовчазним відображенням один одного. Йому подобалось це мовчання — не гнітюче, не ніякове, а чесне. З нею не було потреби грати ролі, хоча він це вмів, як ніхто інший.

«Дійсно, неперевершено…» — думав він, ведучи її легким рухом уперед. — «У всій цій залі — сотні усмішок, а жодної справжньої. І тільки вона — пряма, втомлена, трохи сердита. Жива. Вона не боїться дивитися прямо, навіть коли її не чекають. І не намагається подобатись усім — що вже саме по собі рідкість.»

— Ти давно танцюєш з жінками, яких змушують всміхатись? — раптом спитала вона.
— Я вмію їх розпізнавати. Але не танцюю з ними надто довго, — відповів він з тонкою посмішкою.
— То мені пощастило?
— Ще й як. Бо ти — єдина, хто не робить вигляд, що їй тут весело. Ти не з цих людей, Аміліє.

Вона не відповіла одразу. Але її погляд трохи потеплішав. І це помітив тільки він.

«Вона хоче, щоби її бачили. Не як сестру великого мага, не як дочку графа, а просто — її. І при цьому сама не дає себе побачити. Може, боїться, що ніхто не захоче дивитись.»

— Чому ти весь час так дивишся на мене? — запитала вона зненацька.
— А як я дивлюсь?
— Ніби бачиш більше, ніж кажеш.
— Бо так і є.

Її погляд трохи зніяковів, але вона швидко відвела очі. Торін більше нічого не додав. І не потрібно було.

Музика добігала кінця. Останній оберт — повільний, плавний. Він м’яко притримав її руку, коли та хотіла вже зробити крок назад.

— Дякую, що дозволила мені цей танець, — тихо сказав він. — Ти — краща компанія, ніж уся ця зала разом узята.

— Ти не надто вибагливий, — усміхнулась вона.
— Навпаки. Просто знаю, де справжнє, а де — ні.

Вони зробили легкий уклін один одному. І вже за мить, ніби нічого особливого й не сталося, обоє знову змішалися з натовпом, знову прямували на балкон.

Але для Торіна цей танець точно не був просто "ще одним вечором". І він добре це знав.