Читати книгу - "Викрадач вічності"

— Я знаю, що ти задумав, — сказав Гарві вже голосніше. — Так просто мене не злякати, чуєш?

Пролунала відповідь, та це були не слова. Між дерев щось скрипіло.

«Він лізе в наш будиночок на дереві!» — здогадався Гарві й рушив на звук. Упіймає Венделла та добряче його настрахає.

Хоч гілки й були зовсім голі, та крізь них ледь-ледь просочувалося зоряне сяйво. Гарві опустив маску на шию, аби хоч щось бачити. Та це не дуже допомогло. Гарві почувався сліпим, тож йому довелося нашорошити вуха. Знову заскрипіло. Виставивши руки вперед, щоб не збити драбину, Гарві навпомацки побрів у той бік.

Рипіння чулося так близько, що він уже точно мусив бути під деревом. Гарві поглянув догори, сподіваючись побачити товариша-жартівника, аж раптом щось черконуло його по обличчю. Хлопець спробував упіймати це «щось», та його вже не стало. Наступної миті воно повернулося і торкнулося Гарві з іншого боку. Хлопчик спритно вхопив його.

— Попався! — зрадів Гарві.

Щойно пролунав його голос, як у повітрі щось промайнуло і гепнулося поряд. Гарві аж підскочив, та здобичі не випустив.

— Венделле?

Замість відповіді в темряві спалахнув вогонь. Поливаючи все довкола градом зелених іскорок, у небо злетів феєрверк. Галявина стала схожою на мертвотно-бліду печеру.

У мерехтливому світлі Гарві побачив, що він вхопив, і зойкнув од жаху. Сполохане вороння знялося з дерев у нічне повітря.

Скрипіла не драбина, а мотузка. Це був зашморг, у якому висів мрець, а Гарві тримав його за ногу. Хлопець випустив її та відсахнувся. Коли він зустрівся поглядом з виряченими очима небіжчика, то ледь стримався, щоб знову не закричати. Судячи з обличчя, померла ця людина жахливою смертю: язик вивалився із запіненого рота, а вени так набухли від крові, що голова скидалася на гарбуз.

А чи скидалася? Чи це справді гарбуз?

Вибухнув новий фонтан світла, і Гарві побачив усю правду: ноги мерця виявилися штанами, напханими ганчір’ям; тіло — плащем, з якого вивалювався старий одяг; лице — маскою на гарбузі, зі сметаною замість слини й курячими яйцями замість очей.

— Венделле! — закричав Гарві та повернувся спиною до сцени екзекуції.

Його товариш стояв неподалік, і феєрверки освітлювали широченну посмішку на його обличчі — Венделл шкірився від вуха до вуха. Хлопець був схожий на маленького демона, який щойно виліз із пекла. Драматизму ситуації додала драбина, що торохнула об землю десь біля Гарві.

— А я попереджав! — зареготав Венделл, знімаючи маску. — Я ж казав, що сьогодні буду катом.

— Ох, я тобі помщуся, — просичав Гарві. Серце в грудях стугоніло так сильно, що йому було геть не до сміху. — Присягаюся, що помщуся!

— Авжеж-авжеж! — шкірився Венделл. Феєрверки почали згасати, знову насувалася темрява. — Ну що, вистачить з тебе на сьогодні Геловіну?

Гарві не хотілося визнавати поразку, та довелося похмуро кивнути. Подумки він пообіцяв собі, що Венделл запам’ятає його помсту до самої смерті.

— Ой, та всміхнися, — підштрикнув його Венделл. — Ми ж у Домі свят чи де?

Гарві все ще кипів (як він дав себе так обкрутити?!), однак сваритися з Венделлом не збирався.

— Добре, — він злегка всміхнувся. — Завжди є наступний вечір.

— Точно! Завжди є наступний вечір, — слова Гарві йому сподобалися. — Завжди й довіку. Саме таке це місце — Дім Вічності.

Подарунок з минулого

Коли хлопці повернулися в Дім, на них уже чекала вечеря, приурочена до Ночі багаття[4].

— Хлопче, в тебе такий вигляд, наче ти щойно з війни, — зауважила пані Ґріффін, побачивши Гарві. — Венделл знову коники викидає?

Гарві зізнався, що попався на всі гачки, а один жарт вразив його аж до глибини душі.

— І що ж саме? — спитав Венделл, самовдоволено всміхаючись. — Драбина? Круто гепнула, еге ж?

— Ні, я про інше.

— Яке ще інше?

— Та штука в небі.

— А, ти про це…

— Що то було? Паперовий змій?

— Не моїх рук справа.

— А хто ж його запустив? І що воно таке? — здивувався Гарві.

— Не знаю, — відповів Венделл, і його усмішка зникла. — Певне, краще й не питати.

— Але мені цікаво, і я хочу знати правду, — Гарві повернувся до пані Ґріффін. — Воно було крилатим, сиділо на даху, а потім злетіло в небо.

— То це кажан, — відказала старенька.

— Ні, воно разів у сто більше від кажана. У нього були такі вели-и-икі чорні крила, — хлопець розвів руки.

— Тобі привиділося, — насупилася пані Ґріффін.

— Ні, не привиділося, — стояв на своєму Гарві.

— Сідай за стіл, — сказала вона. — Або це кажан, або твоя уява.

— Таж Венделл теж його бачив. Правда, друзяко?

Гарві озирнувся до товариша. Венделл якраз наминав індичку під журавлинним соусом; над тарілкою здіймався ароматний пар.

— А не байдуже? — проплямкав Венделл.

— Просто скажи пані Ґріффін, що ти теж його бачив.

— Може, щось і бачив, — знизав плечима той. — Це ж Геловін — надворі й має бути повно почвар.

— Але ж не справжніх. Костюми — це одне, та якщо та тварюка була справжньою…

Тут Гарві усвідомив, що порушує власне правило: була крилата істота справжньою чи ні — яка різниця? Це ж царство ілюзій. Годі вже постійно заморочуватися тим, що справжнє, а що ні — нащо псувати веселощі?

— Сядь і поїж, — знову запропонувала пані Ґріффін.

Гарві похитав головою — йому розхотілося. Він злився, хоч і не знав, на кого саме: може, на Венделла за його байдужість; може, на пані Ґріффін за недовіру; може, на себе самого — за те, що злякався ілюзії. А може, й на всіх одразу.

— Треба перевдягнутися, — сказав він і пішов з кухні.

Він натрапив на Лулу — дівчинка сиділа на сходовому майданчику й дивилась у вікно. Шибки трусилися від вітру, і Гарві згадалося, як до нього вперше завітав Ріктус. Однак зараз вітер не жбурляв дощем, а припорошував снігом.

— Скоро Різдво, — сказала Лулу.

— Та ну?

— Усі отримають подарунки. Тут так завжди. Замов собі щось.

— То ти сидиш і думаєш, чого б попросити?

Вона похитала головою:

— Ні. Я вже довго тут живу, і в мене все є. Хочеш побачити мою колекцію?

Гарві погодився, і Лулу повела його до своєї кімнати — величезного сховища скарбів.

Одразу впадало в око, що Лулу захоплюється найрізноманітнішими коробками. У неї були малесенькі оздоблені коштовним камінням скарбнички, великі різьблені скрині, коробочка для її колекції скляних кульок, маленька музична скринька, коробка з півсотнею менших коробочок усередині…

А ще в неї було кілька лялькових сімей — вони сиділи під стіною і дивилися просто перед себе порожніми очима. Та найбільше вражав будиночок, з якого ляльок