Читати книгу - "Дівчина, яку ти покинув"

Але він обернувся до мене.

— Вони всі в такому поганому стані? — спитав він.

— Ні, — відповіла я. — Решта ще гірші.

Він так довго свердлив мене поглядом, що я ледь не почервоніла. Але я не могла дозволити цьому чоловікові залякати мене. Я стояла з гордо піднятим підборіддям і незворушно дивилася на нього, на його коротко підстрижене волосся, у якому пробивалася сивина, у прозорі блакитні очі, що вивчали мене з-під гостроверхої каски.

Нарешті він розвернувся і пройшов повз мене вниз сходами і до коридору в задній частині будинку. Він різко зупинився, вдивляючись у мій портрет, двічі моргнув, немов лише зараз помітив, що я перевісила його.

— Я пришлю кого-небудь повідомити вас, коли очікувати на першу партію продуктів, — сказав він. А тоді швидко пройшов крізь двері до бару.

3

-Ви мали сказати «ні», — тицьнула мені в плече кістлявим пальцем мадам Дюран. Я так і підстрибнула. На ній був білий чепчик з оборками й вицвіла блакитна плетена гачком пелерина, приколота на плечах. Ті, хто скаржився на брак новин відтоді, як нам заборонили газети, очевидно, ніколи не перетиналися з моєю сусідкою.

— Що?

— Годувати німців! Ви мали сказати «ні».

Ранок був морозний, і я обгорнула обличчя шаликом під самі очі. Довелося трохи відсунути його, щоб відповісти.

— Я мала сказати «ні»? І ви теж скажете «ні», коли вони схочуть зайняти ваш дім, так, мадам?

— Ви й ваша сестра молодші за мене. Ви маєте сили, щоб протистояти їм.

— На жаль, мені бракує артилерійського батальйону. Що, на вашу думку, я мала робити? Забарикадуватися з іншими всередині й закидати німців чашками та каструлями?

Вона продовжувала сварити мене, доки я відчиняла двері, щоб пропустити її вперед. У булочній уже не пахло, як у булочній. Приміщення досі зберігало тепло, але аромати багетів і круасанів давно зникли. Ця дрібниця наганяла на мене сум щоразу, як я переступала поріг цієї крамниці.

— Клянусь, я не розумію, куди котиться ця країна. От бачив би лише ваш батько, що в його готелі приймають німців… — Очевидно, мадам Лув’є вже поінформували. Вона з осудом затрясла головою, а я тим часом попрямувала до прилавка.

— Він чинив би так само.

— Ви не смієте засуджувати мадам Лефевр! — цитьнув на них пекар, месьє Арман. — Усі ми тепер — маріонетки в їхніх руках. Чи ви, мадам Дюран, засуджуєте мене за те, що я печу їм хліб?

— Я лише подумала, що це непатріотично — коритися їхнім наказам.

— Легко казати тому, хто не ризикує отримати кулю.

— Отже, тепер їх приходить ще більше? Німці вриваються на наші склади, пожирають нашу їжу, крадуть наших тварин. Клянуся, я не знаю, як ми переживемо цю зиму.

— Як завжди, мадам Дюран. Стійко і в доброму гуморі, з молитвою до Господа нашого, щоб як не наші славні хлопці, то Він особисто дав бошам королівського копняка під зад, — месьє Арман підморгнув мені. — Отже, дами, чого бажаєте? У мене є чорний хліб тижневої давнини, чорний хліб п’ятиденної давнини й трохи чорного хліба невизначеного віку, але точно без довгоносиків.

— Іноді довгоносик здається мені цілком пристойною hors-d’oeuvre[14], — скорботним тоном промовила мадам Лув’є.

— Тоді я назбираю для вас цілу банку, моя люба мадам. Повірте, часом нам їх щедро постачають у борошні. Тістечко з довгоносиків, пиріг з довгоносиків, профітролі з довгоносиків: дяка німецькій щедрості, ми тут усім забезпечені.

Ми розсміялися. Неможливо було втриматися від сміху. Навіть у найчорніші дні месьє Арман був здатний викликати усмішку.

Мадам Лув’є взяла хліб і з відразою поклала до кошика. Пекар не сприйняв це як образу: він бачив такі обличчя сотні разів на день. Хліб був чорний, квадратний і липкий. Від нього тхнуло цвіллю, наче він почав розкладатися, щойно вийшовши з печі. Він був такий твердий, що старшим жінкам часто доводилося просити про допомогу молодих, аби просто розрізати його.

— Ви чули, — сказала мадам Лув’є, кутаючись у пальто, — що вони перейменували всі вулиці в Ле-Нувйоні?

— Перейменували вулиці?

— Замінили французькі назви німецькими. Месьє Дінан отримав таку звістку від свого сина. І знаєте, як вони обізвали авеню де ля Ґар?

Ми похитали головами. Мадам Лув’є на мить заплющила очі, ніби впевнюючись, що правильно запам’ятала.

— Банхофштрасе, — нарешті промовила вона.

— Банхоф-що?

— Ви можете в це повірити?

— Вони не посміють перейменувати мій магазин, — хмикнув месьє Арман. — Інакше я перейменую їхні дупи. Brot[15]-це, Brot-те. Це boulangerie. На вулиці де Бастід. Завжди так було і завжди буде. Банхоф-казна-що. Сміх та й годі.

— Але ж це жахливо! — мадам Дюран була в паніці. — Я зовсім не говорю німецькою!

Ми здивовано озирнулися на неї.

— Ну як я орієнтуватимусь у власному місті, якщо не розумітиму назв вулиць?

Ми так голосно сміялися, що не помітили, як відчинилися двері. Наступної ж миті в магазині різко запанувала тиша. Я обернулася, щоб побачити, як до крамниці входить Ліліан Бетюн. Вона високо тримала голову, але всі уникали дивитися їй у вічі. Обличчя її було круглішим, ніж у більшості з нас, чиста шкіра була нарум’янена і напудрена. Жінка видала загальноприйняте «Bonjour[16]» і потяглася рукою до сумочки.

— Дві буханки, будь ласка.

Від неї пахло дорогими парфумами, завите локонами волосся було зібране у високу зачіску. У місті, де більшості жінок бракувало сил або засобів, окрім як для мінімального особистого догляду, вона виділялася, мов блискуча ювелірна прикраса. Але мою увагу привернуло її пальто. Я просто не могла відірвати від нього погляду. Воно було чорне, як смола, з найвишуканішого каракулю і товсте, наче хутряний килим, з характерним лиском нової коштовної речі. Обличчя Ліліан обрамляв піднятий комір, і здавалося, що її довгу шию огортає чорна патока. Я бачила, що літні дами теж відзначили дороге вбрання, і їхні обличчя кам’яніли, коли вони змірювали поглядами фігуру молодої жінки.

— Одну для тебе, одну для