Читати книгу - "Від порога до порога"

wirf es uns auf die Teller —

Sieh, unsre Lippen schwellen,

zeitrot auch sie wie der Abend,

murmelnd auch sie —

und der Mund aus dem Meer

taucht schon empor

zum unendlichen Kusse.

ПЛОМІНКИМИ ВІД ЧАСУ ГУБАМИ

В лоні моря дозріли уста,

чиє слово проказує вечір

при вигляді рідних сторін.

Мурмотливо прокаже він їх,

пломінкими від часу губами.

Уста, що зрощені морем,

морем, де плавав тунець

у блиску,

що сяє людям навстріч.

Срібло тунця, яке промінь діткнув,

дзеркальне срібло тунця:

очам твоїм зблисне

новий, мандрівний ореол

їхніх чол.

Срібло і срібло.

Подвійне срібло глибин.

Веслуй-но свій човен туди,

мій брате.

Кинь свого невода там,

мій брате.

Підтягни його вгору,

кинь його нам на будинки,

кинь його нам на столи,

кинь його нам на тарелі —

Глянь, наші губи набухли,

пломенисті від часу, як вечір,

вони також мурмочуть —

і уста уже виринають

з хвилі морської

для безкінечного поцілунку.

ARGUMENTUM E SILENTIO

Für Rene Char

An die Kette gelegt

zwischen Gold und Vergessen:

die Nacht.

Beide griffen nach ihr.

Beide ließ sie gewähren.

Lege,

lege auch du jetzt dorthin, was herauf —

dämmern will neben den Tagen:

das sternüberflogene Wort,

das meerübergossne.

Jedem das Wort.

Jedem das Wort, das ihm sang,

als die Meute ihn hinterrücks anfiel —

Jedem das Wort, das ihm sang und erstarrte.

Ihr, der Nacht,

das sternüberflogne, das meerübergossne,

ihr das erschwiegne,

dem das Blut nicht gerann, als der Giftzahn

die Silben durchstieß.

Ihr das erschwiegene Wort.

Wider die ändern, die bald,

die umhurt von den Schinderohren,

auch Zeit und Zeiten erklimmen,

zeugt es zuletzt,

zuletzt, wenn nur Ketten erklingen,

zeugt es von ihr, die dort liegt

zwischen Gold und Vergessen,

beiden verschwistert von je —

Denn wo

dämmerts denn, sag, als bei ihr,

die im Stromgebiet ihrer Träne

tauchenden Sonnen die Saat zeigt

aber und abermals?

ARGUMENTUM E SILENTIO

Рене Шару

Ланцюгами припнута

поміж золотом і забуттям:

ніч.

Обоє ловили її.

Обом вона це дозволяла.

Припри,

припни-но і ти нині все, що так горньо

воліє світати поряд із днями:

цяцьковане зорями слово,

морем умите.

Кожному слово.

Кожному слово, яке для нього співало,

коли зграя хортів ззаду напала на нього —

Кожному слово, яке для нього співало і скам’яніло.

Їй же, ночі,

цяцьковане зорями, морем умите,

їй, замовчане,

що йому кров не спеклася на рані, коли отруйливий зуб

прокусив ті склади.

Їй замовчане слово.

Супроти інших, котрі небавом,

знаджені гицлями,

осідлають час і часи,

свідчить це наостанок,

наостанок, коли задзвенять ланцюги,

свідчить про неї, котра там лежить

поміж золотом і забуттям,

здавна зріднена з обома —

Бо де ж

іще засвітає, скажи, як не в неї,

яка в руслі своєї сльози

покаже згасаючим сонцям посів

раз і вдруге?

DIE WINZER

Für Nani und Klaus Demus

Sie herbsten den Wein ihrer Augen,

sie keltern alles Geweinte, auch dieses:

so will es die Nacht,

die Nacht, an die sie gelehnt sind, die Mauer,

so forderts der Stein,

der Stein, über den ihr Krückstock dahinspricht

ins Schweigen der Antwort —

ihr Krückstock, der einmal,

einmal im Herbst,

wenn das Jahr zum Tod schwillt, als Traube,

der einmal durchs Stumme hindurchspricht, hinab

in den Schacht des Erdachten.

Sie herbsten, sie keltern den Wein,

sie pressen die Zeit wie ihr Auge,

sie kellern das Sickernde ein, das Geweinte,

im Sonnengrab, das sie rüsten

mit nachtstarker Hand:

auf daß ein Mund danach dürste, später —

ein Spätmund, ähnlich dem ihren:

Blindem entgegengekrümmt und gelähmt —

ein Mund, zu dem der Trunk aus der Tiefe emporschäumt, indes

der Himmel hinabsteigt ins wächserne Meer,

um fernher als Lichtstumpf zu leuchten,

wenn endlich die Lippe sich feuchtet.

ВИНОГРАДАРІ

Нані та Клаусові Демусам

Вони осенять виноград своїх віч,

вичавлюють з нього все винноплакуче, до решти:

бо цього воліє ніч,

ніч, на яку вони сперлися, наче на мур,

бо цього жадає камінь,

камінь, що милиця їхня мовить про нього

в безмовність одвіту —

їхня милиця, що колись,

колись восени,

коли рік виногроном набухне, до смерті,

що колись крізь німотність свою заволає, углиб,

в шахту вигадок і омани.

Вони осенять і вичавлюють свій виноград,

спресовують час, наче яблуко власного ока,

вони упідвалюють каплесочиве і винноплакуче,

в сонячнім склепі, який обставляє

дужча від ночі рука:

щоб згодом уста чиїсь прагли пізніше —

пізньоуста, з їхніми схожі:

незрячі супроти покривлених і косоротих —

уста, що вино із глибин їм назустріч шумує, тим часом

небо пірнає у море воскове,

щоб здалеку сяяти світловим зрубом,

коли уже врешті зволожаться губи.

INSELHIN

Inselhin, neben den Toten,

dem Einbaum waldher vermählt,

von Himmeln umgeiert die Arme,

die Seelen saturnisch beringt:

so rudern die Fremden und Freien,

die Meister vom Eis und vom Stein:

umläutet von sinkenden Bojen,

umbellt von der haiblauen See.

Sie rudern, sie rudern, sie rudern —:

Ihr Toten, ihr Schwimmer, voraus!

Umgittert auch dies von der Reuse!

Und morgen verdampft unser Meer!

ДО ОСТРОВА

До острова, поряд з мерцями,

заручені в лісі з каное,

рам’я коршаковане небом,

а душі в сатурнових кільцях:

веслують чужі й незакуті,

майстрове крижин і каміння:

обдзвонені тонучим буєм,

обгавкані морем акульним.

Веслують, веслують, веслують —:

Вперед же, мерці та плавничі!

Ґратуйте це також у верші!

Бо море нам завтра усохне!

Paul Celans Gedichtband „Von Schwelle zu Schwelle“

Drei Jahre nach dem Erscheinen des Debütbandes