Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маріупольський процес 📚 - Українською

Читати книгу - "Маріупольський процес"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маріупольський процес" автора Галина Костянтинівна Вдовіченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 61
Перейти на сторінку:
сердита. Ще зовсім дівча.

– Хоч ніж дай.

– Счас! – глянула спідлоба. – Біжу і падаю.

Що за муха її вкусила?…

Дійшло. Ніж! Ножа вона йому не дасть.

– При тобі розкручу й віддам, – пояснив їй. – Самими ж пальцями нічого тут не зроблю…

Не відповіла, сховалася у літній кухні, заходилася мити газову плиту. Чого захотів – ножа йому! А він тим ножиком: чик-клац – та й відкриє замок на наручнику. Тобто наножнику. І втече. Ясно, що втече, хоч йому у голові й паморочиться, і обличчя перекривлене набряком. А то ще ножем у неї запустить.

Вона уявила собі, як ніж летить до неї, обертаючись у повітрі… Бррр… Але, якщо подумати, що це йому дасть? Для чого йому її різати-вбивати?

Присіла у куті перед тумбою з різними абищицями, занурилася мало не з головою у її нутрощі. Ніколи у них не було ладу з інструментами. Не глянувши собі під ноги, можна було перечепитися за покинутий на підлозі молоток. Або знайти його випадково, коли вже не треба, на шифері курника… Тому їй так запам’ятався охайний дерев’яний ящик з інструментами, бачений у сараї шкільної товаришки Наді Волошиної. Цвяхи, зібрані за розмірами у бляшані та пластмасові коробки. Молотки, долота, пилки – рядком на довгій полиці. І зараз, мабуть, там лежать. А Волошини замкнули хату й ворота, забралися до родичів у Бердянськ, подалі від дурдому, як сказала мама Наді. Їхні індокачки й город тепер сусідка глядить.

Нічого не знайшла у тумбочці, лише іржаві обценьки.

– Здрасьті вашій хаті! – Валька-Самореклама на порозі. Улюблені лосини у пальмах, гумові капці. Мовчки жестом собі за спину показує, робить очі круглі: що там у вас за диво?

Ольга їй жестом: потім скажу.

Валька пошепки: хто такий?

Ольга вголос:

– Полонений!

У Вальки брови вгору: да-а-а? А як звати?

– Нас одне одному не представляли, – каже Ольга. Він для неї Циклоп, або укр, або бендера…

– Бандера взагалі-то, – виправляє її Валька. – Ім’я ж у цього хлопця є?

Ольга – на подвір’я. Валька за нею.

– Тримай, – до Циклопа. Метнула ніж у землю, лезо навскіс увійшло у траву. Пес зірвався на лапи, відбіг метушливо, а тоді ліг трохи далі, не зводячи погляду з Ольги. Від цієї усього можна чекати.

Обидві дівчини мовчки спостерігали, як хлопець відкручує шурупи, знімає кришку, роздивляється одним оком на поламаний механізм. На глядачів – жодної уваги. Зосереджений, мовчазний, занурений у свої справи.

– Спирт чи горілка є? – підводить голову.

– І закуска! – весело озивається Валька-Самореклама.

Ольга на неї – зирк. Знайшла з ким жартувати. Та й прикусила язика. Мовчки дивилася на руки хлопця, на його плече із шевроном (тепер було видно, хто такий) – дві смужки, жовта й блакитна; на те, як він занурює сірники з ватою у мурашиний спирт, обережно вичищає заглибини у деталях. Задивилися на вправні чоловічі руки.

– Нічого складного, – каже він нарешті. – Треба було почистити давно, тепер працюватиме, – і віддає ніж, руків’ям вперед, лезом до себе.

Тепер вже Ольга смілива, присутність товаришки її підтримує, вона підходить до хлопця зовсім близько.

– І так будь-який механізм, – підхоплює Валька, – особливо жіночий. Не прочистиш вчасно – заіржавіє.

У її голосі – відверта двозначність, вона заграє з полоненим, цього лише бракувало. От уже невгамовна.

– Ольга-аа! – голос баби Ані з вікна, вона сьогодні неспокійна й при пам’яті. То таблетку їй дай, хоча щойно ковтала, водою запивала. То вкотре запитує із докором у голосі: ми хіба сьогодні їли?…

Якогось би іншого дня Валька одразу б пішла за Ольгою: здрасьті, баба Аня! Як ви тут? Добре виглядаєте, на кавалєрку зібралися?

А тепер: я на вулиці почекаю.

Ну почекай-почекай.

Хвилин за десять Валька таки прийшла до хати.

– Чого він тут у вас на ланцюзі? Як не людина…

Ольга цю репліку повз вуха пропустила.

– А, Валька! – баба Аня пізнає її сьогодні і далі бодрячком, скоромовкою: – Ух і дівка! Коли вже заміж?… Ну шукай-шукай, твоє від тебе не сховається… Як мама? У корейців на цибулі цього літа працює, ні?

Валька сідає на розхитаний стілець, ставить ноги на перетинку, пальми напинаються на міцних колінах. Усе докладно бабі доповідає: і про цибулю, і про маму, і про траву для індокачок – зранку рвала-носила, і про те, що вночі хтось біля магазину намалював на стовпі український прапор, фарбою, не змити, хіба заляпати іншою, тепер там рух і дізнання, і допитування, хто що бачив і хто що чув.

– Де намалювали? – не розуміє бабця.

І Валька терпляче розводиться. На стовпі, що біля входу. З усіх боків було видно, звідки не підійди. Жовта і синя смуги. Поки хлопці з автоматами приїхали, поки знайшли, чим замалювати, новина побігла селом.

Хто міг це зробити? Та хто завгодно, он хоч би й дід Петро. Колись Буча – автомат на грудях – набрав харчів у магазині повні руки, а тоді до Янки-продавчині: це допомога від вас ополченцям… Янка мовчки проковтнула цю фразу, хоча ніколи до кишені за словом не лізла. Натомість дід Петро не промовчав. Він у кутку, за пластиковим столиком сидів: це, каже, по-іншому називається… Буча до нього розвернувся, автоматним дулом вперед: шо-шо ти, дід, сказав?…

– Це, – оком не змигнув дід Петро, підніс пляшку пива до світла, – не пиво, кажу. Це якась бурда з-під крану. А ось, пам’ятаю, було у городі пиво так пиво! У Донецьку… у пивбарі «Угольок»!..

Баба слухала Вальку, підтакувала: Петро – він такий, язикатий! Ставила оповідачці запитання, коментувала почуте, аж раптом, тим самим тоном, із тою самою інтонацією:

– А де той цукор, що я тобі гроші на нього давала, га? Де той мішок?

– Який мішок? – отетеріла Валька.

– Ти мені, Наташко, не крути, я тебе наскрізь бачу…

У-у-у, знову за своє. Перезирнулися Ольга з Валькою: почалося. Тепер баба Аня не Вальку перед собою бачить, а свою доньку, Ольжину маму. Як у неї швидко це відбувається: раз-два – і хвилини просвітлення змінюються на години мороку. Наче раптом хтось стрілку перевів чи тумблер переключив. Вітьок каже: наче барабан кулеприйомника крутонувся. І вже баба Аня себе не пам’ятає; де вона є, не розуміє; хто поруч – не пізнає. Так може тривати кілька хвилин, а може й годину, тоді знову – клац! – переключення у здоровий режим. Баба Аня повертається до себе, у свій розум, до своєї пам’яті. Нічого наче й не болить у баби Ані, лише слабкість у ногах і голова часом крутиться. А от як зайде

1 ... 7 8 9 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маріупольський процес», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маріупольський процес"