Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

Розсерджений невдачею, Чеслав повернувся додому. Житло зустріло його пусткою: у хаті нікого не було. Тоді він пішов до сінника й тут помітив Голубу. Дівчина, ставши на коліна, доїла козу. Молоко білими струменями вистрілювало в горщик: чвирк-чвирк, чвирк-чвирк.

Чеслав стрімко підійшов до дівчини й, узявши за плечі, підняв, відірвавши від заняття.

— Ти що? — звела на нього очі Голуба.

Юнак ухопив її за руку й потяг до сінника, а коли вона слабко закомизилася, ухопив на руки й таки відніс туди. Він мовчки й люто взяв її. Голуба покірно знесла й цю повинність…

Коли Велимир помітив, що його старший син Ратибор став заглядатися на дівчат, а за ним на підході був і Чеслав, то вирішив випередити події. «Юнаки в силу входять: голови гарячі, кров вирує. Коли б шкоди не наробили!» На той час і Голуба стала входити в дівочий вік. «Дівка своя, при домі. Нехай уже краще з нею балуються, ніж потім із родичами розбиратися». За словом Велимира першим її чоловіком став Ратибор. Згодом її пізнав і молодший брат.

Удень Чеслав пішов на узлісся. Сюди чоловіки городища приходили вправлятися в стрілянні з лука. Не встиг він як слід прицілитися, щоб випустити першу стрілу, як з’явився його друг Кудряш. Ім’я йому таке при народженні дали не без заміру. Його голова й справді була кучерява. А з-під тих кучерів визирали майже завжди бешкетні та веселі очі.

— Ти куди пропав? Я тебе всюди шукав, а тебе як корова язиком злизала, — накинувся на Чеслава товариш.

— На полюванні був.

— Що?! А мене чого не взяв із собою? — насупився Кудряш.

— Так від твоєї тріскотні, Кудряше, уся живність розбіжиться.

— Так уже й розбіжиться'. — у його голосі почулася образа, але одразу в очах блиснуло бешкетництво, а потім і підозра. — І ранком тебе ніде не було. Недоговорюєш ти, Чеславе, щось приховуєш. Ох, я-то тебе знаю!..

Чеслав і Кудряш товаришували, скільки себе пам’ятали, напевно, відтоді, як навчилися повзати й відбирати одне в одного дерев’яні та глиняні цяцьки. Рухливий Кудряш був баляндрасник і веселун, заводила на будь-якому святі й гулянці. Але верховодив у цій дружбі зірвиголова Чеслав.

— А Зоряна мене замучила, так випитувала, неначе рогатиною до частоколу притисла: «Де Чеслав? Куди подівся? Скажи та розкажи, Кудряшечку!» — передражнив Зоряну Кудряш. — Навіть любчиком назвала!

— Ой, брешеш ти, Кудряше! — похитав головою Чеслав, знаючи любов друга до перебільшення та вигадування казок і небилиць.

— Та щоб мене кикимора поцілувала! — спробував зробити серйозне лице Кудряш.

— Допросишся, поцілує. Ну, а ти що їй?

Обличчям Кудряша розпливлася глумлива посмішка. Не поспішаючи, він ліниво потягнувся, немов зі сну, відтягаючи очікувану відповідь, а потім із серйозною міною видав:

— Сказав, що ти зустрів у лісі русалку, вона тебе зачарувала і ти бігаєш тепер слухати її казки. Так потихеньку сохнеш за нею, нудишся, здичавів, страждаєш… Забава мене ледь дрюком не відходила.

— Дурило! — невесело відгукнувся Чеслав. — Ти краще б про Посвяту подумав. А то осоромишся, дівки точно проходу не дадуть, — задражнять.

— Отакої! Так й осоромлюся?..

Кудряш діловито засукав рукави, поплював на руки, примощуючись поруч із другом, і натягнув тятиву.

Потім заплющив одне око, передумав, заплющив друге, прицілився в палицю, встромлену в землю на узліссі, що слугувала мішенню, і відпустив нарешті тятиву.

— Схибив, — Чеслав махнув рукою.

— Так сонце просто в око засвітило! — свято вірячи своєму виправданню, заявив Кудряш.

— Яке сонце?! Тобі, Кудряше, батьки руки погано зладнали!.. — почувся розкотистий регіт.

За розмовою друзі й не помітили, як до них підійшов Борислав — рудоволосий хлопець їхнього віку, що також мав у руках лука.

— Зате тобі реготалку твої справно злагодили, — не залишився в боргу Кудряш.

— Що стараєтеся? Боїтеся на Посвяті знеславитися? — криво посміхнувся, а тоді й відкрито заіржав Борислав. — Бачив, бачив нині, як ти, Чеславе, лісом, як той заєць, стрибав.

«Це коли я від Мари йшов. Треба бути обережнішим», — відзначив подумки Чеслав. А вголос якомога спокійніше відповів:

— Випробування покаже, кому сміятися доведеться… А ти-то чого лісом шатуном тиняєшся?

— Я?.. Та так… Справи були… — спершу було зніяковів, а потім невиразно відповів Борислав.

— Ну й у мене справи, — відрізав Чеслав.

Борислав, красуючись і насмішкувато поглядаючи в бік Кудряша, став на мітку для стріляння. А Чеславові ніби між іншим кинув:

— У Мари був? Заборону волхва порушував… — і відпустив тятиву.

Стріла точно вцілила в палицю. Майже відразу її розколола інша, пущена Чеславом.

— А ти не сунь свій веснянкуватий ніс у горщик із чужим молоком, ціліший буде, та й молоко не скисне, — попередив він Борислава.

А пущена Кудряшем стріла знову пролетіла повз, і хлопець пом’янув багатьох дрібних лісових духів.

— Це ж хто такий влучний?

Від лісу, куди тільки-но полетіла очманіла стріла Кудряша, з козубом у руках з’явилася Зоряна. За нею біг чудний Вишата, розмахуючи тією-таки загубленою стрілою.

— Ну от, тільки пом’янув лісову нечисть, а вони вже тут, — їдко підмітив Кудряш, незадоволений появою нових свідків його сорому.

— Чую голос, дай, думаю, гляну: хто на стрільбищі вправляється… Світлого дня тобі, Чеславе. Рідко видно тебе щось… — стрельнула очима в бік хлопця Зоряна.

Чеслав, ледь глянувши в бік дівчини, мовчки кивнув, нібито зосередившись на цілі.

— Ішла б ти, Зоряно, ішла… та не заважала б хлопцям справою важливою займатися, а то тільки збиваєш, під руку словами порожніми кидаючись, — із перебільшеною діловитістю заявив Кудряш.

— Та що ж отут важливого? — намагаючись приховати посмішку, поцікавилася Зоряна. — Прицілюйся та стріляй!

— Вам, дівкам, усе забавою легкою здається, а тут велике вміння та вправність знаєш які потрібні?! Знаєш?! Не жіноча! — Кудряш постарався сказати це якомога суворіше й серйозніше, але від того вийшло ще кумедніше.

— Ой чи?! — зі сміхом перепитала Зоряна.

— А то?! — невдоволенню Кудряша не було меж.

Стріляти йому зовсім перехотілося.

— Не жіноча!.. Не жіноча!.. — Вишата став ганятися за легкокрилою бабкою та викрикувати на різні голоси. — Не жіноча!

— Чеславчику, дай-но свій лук! — задирливо попросила Зоряна, ступнувши до хлопця.

— Ще чого! Не жіночого то розуму справа! — пробурчав невдоволено Чеслав і не дав лук.

Чимало жінок їхнього племені, чиє життя завжди проходить у суворому оточенні лісу, вимушені боротися за своє існування і зі звіром диким, і з людом недобрим, запросто могли впоратися зі зброєю. А були серед них і такі, для кого й лук не був дивом. Але Чеслав не любив, коли торкалися його зброї.