Читати книгу - "Золотий фараон"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сейтахт швидко нахилився до вилому в стіні.
— Про що мова? Ви знайшли пахучий олій? Ану дайте сюди якийсь глек, хай я гляну.
В отвір подали алебастровий дзбан. За ручки йому правили голови двох богів-левів, вирізьблені з того ж таки алебастру. Сейтахт зірвав накривку й понюхав те, що було всередині. Збентежено глянувши на Менафта, він мовив:
— Це справді прегарний пахучий олій. Він дорожчий за золото. Якщо ми заберемо кілька дзбанів… — Не скінчивши, він крикнув у вилом: — Скільки їх там?
— Ми намацали багато, — почулася відповідь. — Вони тобі потрібні?
— Так, так, давайте дзбани сюди. Всі, скільки знайдете. Чуєте? Мені потрібні всі. Давайте сюди!
Один за одним з'являлися в отворі алебастрові дзбани найрізноманітніших форм. З кожного Сейтахт знімав пробу. Очі в нього блищали.
— То великий скарб! — вигукнув він. — Беру його тільки собі. Понюхай-но, Менафте! Тут — коштовне мастило. А тут — пахучий олій… Тільки найбагатші люди в нашому краї можуть ним мастити собі тіло. — Нараз він занепокоєно промурмотів: — Дзбани надто важкі. Завтра вночі я знову прийду сюди й переллю олій та перекладу мастило у бурдюки з козиних шкір. Заберу звідси геть усі, наладую на човен разом із речами, що згодом виміняю на золото, й попливу Нілом до Геліополіса, а там житиму собі як заможний купець. Житиму в багатому будинку, й раби слугуватимуть мені…
Менафтові стало шкода теслі. Колись він сам теж марив про майбутнє. Але, попрацювавши три десятиліття у каменярських майстернях володарів цього краю, не надбав ніякого пожитку. Його начальники — наглядачі та урядовці — завше діставали багаті винагороди, коли високих замовників задовольняло, як у майстернях оздобили нову гробницю. За мистецьке оздоблення саркофагів та гробниць вигідні посади і відзнаки мали урядовці, хоча вся їхня робота полягала в тому, що вони відбирали найкращі зразки, які виготовляли майстри, й показували владареві, аби він схвалив їх. Якщо фараонові подобалася його майбутня гробниця, де серед найкоштовніших скарбів він сподівався по-царському жити на тому світі, то керівник робіт наказував різьбярам працювати далі.
Еге ж, Сейтахт не забагатів на тому, як і він, Менафт. Сейтахтову жадобу до скарбів можна зрозуміти. Але скарби небіжчика ніколи не принесуть щастя. Вони належать потойбічному світові, і він, Менафт, нічого звідси не візьме.
З комори почулися дивні вигуки. Мунхераб потемки намацав руками пузаті глеки з вином. Водонос підняв такий глек і кинув його об землю. Відразу ж у голову вдарили пахощі чудової рідини, що розлилася долі.
— Еменепе! Оце вже я знайшов щось добре і для нас. Глеки з царських винарень! Хочеш хильнути?
Він зірвав глиняну печатку з шийки іншого глека і заходився пити.
Вино смакувало надзвичайно.
Це визнав і Еменеп. Наробившися, він дуже хотів пити. Тож пив тепер довго, великими ковтками.
— Непогано живеться володарям на тому світі, — мовив він. — Вони беруть із собою туди все найкоштовніше. Чи ти завважив, скільки тут кошиків з родзинками, фініками, з диняним насінням та іншими ласощами?
Мунхераб знову хильнув і прицмокнув язиком.
— Еге, а коли ми помремо, то нас позасипають піском у пустелі. В найкращому разі покладуть у могилу якийсь амулет. А великі володарі й можновладці наказують будувати собі пишні гробниці й по смерті спочивають у холодку. Пий, Еменепе, такого вина ти за все своє життя й не нюхав.
— Авжеж! Дай-но сюди глека!
І Еменеп знову добряче ковтнув, аж у глеку забулькало. Ці звуки видалися Мунхерабові найсолодшою музикою.
— Дай і мені ще хильнути, — сказав він, зручно вмощуючись на підлозі.
Глек буз важкий, та вино смакувало чудово. Довгий час воно зберігалося в царських винарнях, а тоді ще простояло одинадцять років тут, у підземній гробниці. Написи на глиняних табличках свідчили, що вино зроблене з найкращого винограду, який тільки визрівав у фараонових володіннях у дельті Нілу. Це променисте вино миттю затуманювало голови.
Але Мунхераб і Еменеп не зважали на печатки та написи. Вони, прості люди, не вміли ні читати, ні писати. Коштовний трунок здавався їм із кожним ковтком смачніший. Вони по черзі тягли з глека, геть забувши за скарби. Гончареві зробилося так безжурно й весело, що він заходився співати, а водонос у лад йому тарабанив кулаком по глеку.
Нараз Сейтахт прокинувся від мрій про майбутнє. Чи йому сниться, чи справді хто співає? Вуста в Менафта не ворушилися, він стояв прислухаючись, утупивши очі в пломінець світильника.
Співав хтось у бічній коморі!
Сейтахт схопився на ноги.
— Що ви там робите? Чи геть збожеволіли?
— Ні, ми знайшли вино, — загорлав Мунхераб і зайшовся реготом, — найкраще вино, що тільки є на світі. Йди сюди та випий із нами, аби фараонові добре велося на тому світі.
Тесля нахилився й присвітив. Обидва дурні сиділи долі, обійнявши руками пузатий глек.
— Ану вилазьте! Мерщій вилазьте, бо поздираю з вас живцем шкуру, — розлютився Сейтахт.
Від такої страшної погрози п'яниці миттю протверезіли. Потрапити на той світ без шкіри вважалося найгіршим лихом. Це означало цілу вічність блукати по підземному царству без обличчя. Слухняно вилізли вони з бічної комори, мружачись од світильника, що Сейтахт тримав перед ними.
Відчуваючи свою провину, Мунхераб спитав:
— Що треба ще робити? Хіба ми знайшли мало золота?
Тесля підняв ліву руку, наче замірявся вдарити.
— Ще замало! У скарбниці лежить утричі більше золота. Я не кину його тут.
— А як ми понесемо стільки золота? Дорога ж звідси далека, — нерішуче мовив Еменеп.
Мунхераб хитро посміхнувся:
— А для чого прийшов із нами Хенум? Чи ти забув за нього? Він дужий, понесе вдвічі більше за нас.
Сейтахт тільки щось прошипів, відверто висловлюючи тим свою зневагу до ледачого водоноса. Тоді схопив Менафта за руку і потяг його до стіни з печатками, що перед нею завмерли двоє дерев'яних вартових. Тесля показав на нижній куток праворуч.
— Виламуй каміння тут. Я хочу дістатися повз саркофаг до скарбниці.
Не сперечаючись, каменяр знову скорився. Встромивши довбало, він полохливо озирнувся на вартових, що виструнчилися, немов живі. Обидва стояли на цоколях, однаково виставивши ліву ногу вперед, начебто хотіли кудись рушати. У руках вони так стискали палиці, що здавалося: от-от палиці злетять і з посвистом оперіщать чиюсь спину. Нерухомі очі паче промовляли до грабіжника: «Не чіпай цієї стіни! Ми вб'ємо тебе, якщо наважишся порушити фараонів спокій!»
Сейтахт одразу збагнув, що означає Менафтів полохливий погляд.
— Але ж ти й боягуз, боїшся отих вартових, це ж дерево, пофарбоване дерево, — глузливо сказав він і схопив дві лляні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Золотий фараон», після закриття браузера.