Читати книгу - "Життя у позику"

довго я міг би ще брати участь у перегонах? Хіба я уже не застарий? А що потім? Що ще мене чекає? Посада представника автозаводу в якомусь провінційному місті — і старість, що повільно надходить, з безконечними вечорами, поступовою втратою сил, болючими спогадами, з гнітючими втратами, з рутиною, з примарою екзистенції, яка добігає кінця в нудотних повторах? Біль світу заразливий. Ресурс життя, без мети і без жодної опори». Вдягнувши плащ, виявив у ньому чорну оксамитну рукавичку. Знайшов її вчора на столі, коли повернувся з бару. Мусила її забути Ліліан. Сховав рукавичку до кишені, щоб віддати пізніше.

Він ішов уже годину по снігу, коли неподалік шосе, біля лісу, побачив невелику квадратову будівлю, увінчану банею, звідки снував чорний дим. Зупинився. У Клерфе прокинулися огидливі спогади, через які змарнував кілька років життя, намагаючись їх забути.

— Що це за будівля? — поцікавився у хлопця, який відгортав лопатою сніг біля крамниці.

— По той бік вулиці? Крематорій, пане.

Клерфе ковтнув слину. Отже не помилявся.

— Тут? Навіщо вам тут крематорій?

— Для санаторійників. Тобто, для померлих.

— І для цього потрібен вам крематорій? Аж стільки вмирає?

Хлопець сперся на лопату.

— Тепер уже не так, як давніше, пане. Але до війни, я маю на увазі першу війну, та й пізніше теж — тоді багато вмирало. У нас тут довгі зими, а взимку важко копати землю, замерзає на камінь, і то глибоко. Крематорій набагато практичніший. Цей має вже майже тридцять років.

— Тридцять? Отже у вас уже був крематорій, перш ніж увійшов у моду? Задовго до розповсюдження в масовому масштабі?

Хлопець не зрозумів, що Клерфе мав на увазі.

— Якщо йдеться про практичні речі, завжди ми були тут першими, пане. Так, зрештою, дешевше. Люди не хочуть вже більше витрачати стільки коштів на перевезення трупів. Колись було інакше. Тоді багато родин перевозило своїх померлих на батьківщину в цинкових трунах. То була краща пора, ніж тепер! Не до порівняння! Мусите колись послухати мого батька, як розповідає про той час. Він отаким робом побачив цілий світ.

— Тобто: яким?

— Як конвоїр трупів, — сказав хлопець, здивований нездогадливістю незнайомця. — Тоді люди трактували ще своїх померлих з пієтетом. Не пускали їх самих у подорож. Особливо до заморських країн. Мій батько знає, наприклад, Південну Америку як власну кишеню. Люди були там багаті й завжди прагнули забрати померлих на батьківщину. То було ще перш, ніж літаки стали популярними. Транспортування відбувалося залізницею, а потім на пароплавах, з гідністю, як належить. Тривало то цілими тижнями. А як годували, пане, конвоїра трупів! Батько навіть збирав меню і вставив їх потім в рамки. Під час однієї подорожі з однією вишуканою чилійською дамою — поповнів на цілих тридцять фунтів. Все було безкоштовно, також пиво, а крім того, коли доставив труну на місце, отримав прекрасний подарунок. А потім, — хлопець поглянув недружелюбно на квадратну будівлю, — а потім поставлено крематорій. Спочатку він служив лише для людей, які не визнавали жодної релігії, але тепер став повсюдно модним.

— Так, — підтвердив Клерфе. — Це вже не тільки тут таке.

Хлопець похитав головою.

— Люди не мають більше жодної поваги до смерті, каже мій батько. То провина двох світових воєн, надто багато людей втратило тоді життя. Та й відразу мільйони. Мій батько каже, що тому пропав його фах. Тепер навіть родини з заморських країн просять спалювати трупи своїх померлих, а урни з попелом посилають до Південної Америки літаками. Без конвоїрів.

Дим з крематорію припинив снувати. Клерфе витяг пачку цигарок і підсунув балакучому підліткові.

— Треба було вам бачити сигари, які привозив мій батько, — сказав той, беручи цигарки і приглядаючись. — «Гавани», пане, найкращі у світі. Цілі ящики! Шкода йому їх було для себе, просто щоб викурити самому, і завжди продавав тутешнім власникам готелю.

— Чим займається тепер ваш батько?

— Тепер маємо тут квітникарню. — Хлопець кивнув на крамницю, перед якою вони стояли. — Майте на увазі, що ми, пане, дешевші, ніж ці шкуродери в селі, і маємо часом прекрасні речі. Саме сьогодні вранці прийшла свіжа достава. Нічого не потребуєте?

Клерфе подумав хвильку. Квіти? Чом би й ні? Міг би їх послати до санаторію бунтівливій молодій бельгійці. То б підняло її дух. А якщо про це дізнається її приятель, цей гоноровий росіянин, то навіть ще краще.

Зайшов до крамниці. Пролунав пронизливий звук дзвінка. З-за штори вигулькнув чоловік, схожий водночас на офіціанта і паламаря. Мав на собі темний костюм і був дуже низьким на зріст. Клерфе приглядався йому з цікавістю. Уявляв його собі як неабиякого здоров’яка, хоча за хвилю усвідомив собі, що він не мусив сам волочити труни.

Крамниця виглядала убого, а квіти були пересічними, за винятком кількох справді прекрасних, що й геть не пасували до цього приміщення. Клерфе задивився на гілку білих орхідей.

— Свіжусінькі! — сказав малий чоловік. — Привезли сьогодні. Ця орхідея — то винятковий екземпляр. Протримається щонайменше тиждень. То дуже рідкісний різновид.

— Ви розбираєтеся на орхідеях?

— Так, пане. Я бачив багато ґатунків. Також за кордоном.

«У Південній Америці, — подумав Клерфе. — Може, після достави трун брав участь у невеликій експедиції в джунглі, щоб мати пізніше що розповідати дітям і онукам».

— Прошу її запакувати, — сказав, витягнувши з кишені чорну оксамитну рукавичку Ліліан. — І прошу докласти це. Чи маєте конверт і картку паперу?

Повернувся пішки до села. Дорогою здавалося йому, що й далі відчуває бридкий солодкуватий дим з крематорію. Знав, що це неможливе, фен прибивав дим до землі, а Клерфе був уже задалеко, аби відчувати що-небудь. Залишився тільки спогад про печі, в яких вогонь горів день і ніч неподалік концтабору. Печі, які він хотів забути.

Відтак Клерфе пішов до гаража, щоб зазирнути до «Джузеппе». Авто стояло доволі далеко в глибині великого похмурого приміщення. Клерфе зупинився біля входу. У півтемряві спостеріг когось за кермом.

— Ваші учні бавляться тут в автогонщиків? — запитав власника гаража, який його супроводжував.

— То ніякий не учень. Каже, що він ваш приятель.

Клерфе придивився і упізнав Ґольманна.

— Він довго вже тут?

— Недовго. Може п’ять хвилин.

— Вперше?

— Ні, був уже сьогодні вранці — але тільки на хвильку.

Ґольманн сидів за кермом «Джузеппе» спиною до Клерфе.

Не було сумніву, що у своїй уяві він бере участь у перегонах, бо час від часу було чути тихий тріск, коли він перемикав швидкість. Клерфе подумав хвилю, потім кивнув власникові гаражу і вийшов.

— Не кажіть йому, що я його тут бачив. — Чоловік кивнув. — Нехай він робить з автом, що