Читати книгу - "Федько у пошуках чупакабри"

Кілька місяців тому баба Сенька десь пропала. Згодом вияснилося, що и забрали в будинок для людей похилого віку, бо сама вона не могла вже собі дати ради. Нюра кілька ночей жахливо вищала і рохкала, а коли виїла на обійсті всю городину та погризла кору дерев у садку, — безслідно щезла. До цього часу про неї ніхто не чув…

І от виявляється, що замість загадкової та небаченої Чупакабри курей крала голодна Нюра, яка й сиділа в ямі, рохкаючи та повискуючи. Правда, зараз вона була більше схожа на пральну дошку, ніж на свиню, з чого можна було зробити висновок, що останнім часом їй жилося не солодко.

Дядько повернувся до хати, взяв якесь рядно, накинув на яму та вміло закрутив у нього свинтуса. Потім заніс цей клунок до хліва і поклав у саж, у якому ще торік рохкали вгодовані підсвинки та який спорожнів після Різдва. Дядько кинув туди жмут накошеної зранку трави. Нюра кілька хвилин полежала тихо, тоді зашаруділа, висунула рильце й понюхала повітря. Потім угледіла траву, скоса зиркнула на людей, які спостерігали за нею, та в секунду схрупала все, що їй дали. Пошукала ще і, не знайшовши, заспокоїлася та вмостилася спати.

— Ну що, татари! — звернувся до дітлахів Віталько. — Ходімо і ми спати! А завтра вирішимо, нагородити вас чи, може, провести роз’яснювальну роботу. — Він легенько підштовхнув Павлушу, обійняв дружину, взяв під руку діда і попрямував до хати. За ними потягнулися хлопці, і через хвилину всі вже були на своїх місцях.

— Чує моє серце, що без «роз’яснювальної роботи» тут не минеться, — з тугою в голосі промовив Павлусь, коли вони повлягались і вимкнули світло.

— Ранок покаже! — озвався Сашко. — Може, ще обійдеться!

Хлопці замовкли, а вже за хвилю в кімнаті чулося їхнє мирне сопіння.

Розділ 6

Коли на суд безмовно тихих дум

Встають далеких споминів тумани, —

Приходить знов давно заснулий сум,

І серце рве, і ятрить давні рани.

— задумливо процитував Маркіз де Переймало.

— Ех, Маркізе! Не ятри ти мені «давні рани»! — тужливо простогнав Біленький. Товариство похнюплено сиділо під улюбленою яблунькою, налаштовуючись на плідну працю.

З самісінького ранку хлопці вислухали «подяки» від усіх членів сім’ї. Від діда — за зіпсовану сорочку, від тітки — за те, що налякали діда. Лише дядько спочатку трохи побештав їх за несанкціоновані лови, але потім похвалив за те, що злапали-таки зловмисника. Тепер кури могли спати спокійно!

На загальній раді було вирішено перевиховувати хлопців працею.

— Навіть з мавпи труд людину зробив! — сказав дід Ілько. — То, може, і з вас іще буде щось путнє.

— Та й енергію вашу невгамовну ліпше пустити в мирне русло, — підтримала Ілька тітка.

І от тепер перед ними відкривалася перспектива покласти кілька (можливо, найкращих!) годин юного життя на «каторжну» працю.

Потрібно було, по-перше, засипати викопану яму, по-друге («Коли ви вже так рити любите!»), скопати тітці грядку під вікном, Я щоб вона посіяла квіти, і по-третє (і це допікало найбільше!), прибрати в старій шопі, де, невідомо з яких часів, лежала купа всілякого барахла.

Розбиратися з ямою відрядили Маркіза («Сам копав — сам і засипай!»). Де Переймало спробував був щось заперечити, але його ніхто не слухав, і пес, опустивши голову, побрів виконувати доручення.

Хлопці взяли до рук інструмент і заходилися скопувати призначену ділянку. Єдиною радістю в цьому було те, що пухкенька, м’яка земелька копалася дуже легко. Тож життя почало налагоджуватись і вже не здавалось таким сумним і безнадійним.

Малий Барабаш зі всіх сил намагався допомогти. Через юний вік він був звільнений від працетерапії, і йому за це було трохи соромно. Все ніби робили разом, аж тут — хлопців покарали, а він залишився ні при чім! Тому Павлусь і по воду бігав, і лопати обстукував — аби друзі на нього не сердились.

— Ну от! Ніби все! — промовив Біленький, задоволено споглядаючи величезний (майже два на два метри!) клапоть перекопаної землі. — Тепер ще грабельками підпушити — і баста!

— Давай я! — викликався Павлуша й схопився за граблі. — Я вмію!

— Коня кують, і жаба лапу підставляє! — мовив Сашко.

Він хотів уже забрати в малого інвентар, але Петрик його зупинив:

— Та нехай! Воно ж неважко! Ну, молодь, греби! — Професор ляснув Павла

Віталійовича по плечу. — А ми вже тут, у затінку полежимо.

Коло них розпростерся знову весь брудний Марко, який теж саме завершив свою роботу.

Малий, висолопивши від зосередження язика, почав ретельно розгрібати скопану землю. Зненацька він присів і щось узяв у руку,

— Гей! — гукнув Павлусь. — Подивіться, що я знайшов!

— Ну і що ж ти там знайшов, археолог ти наш? — ліниво процідив Сашко, який пригрівся на сонечку і потягувався, наче кіт (тільки що не муркотів).

Барабаш підбіг до них. У руці в нього дійсно щось було. Він простяг долоньку, і хлопці побачили на ній невеличке темне кружальце.

— Дай-но сюди! — скочив з місця Біленький. Він обтер футболкою невідомий предмет. Кружальце виявилось монетою і, судячи з усього, старовинною.

Професор вихопив знахідку Сашкові з рук і, примруживши око, став роздивлятись її з виглядом неабиякого знавця.

На монетку падало сонце, і вона блищала так, ніби не пролежала невідомо скільки в землі.

— Це срібло! — авторитетно заявив Петрик. — Такі речі у скарбах знаходять!

— Звідки знаєш? — не повірив Павлуша.

— Це життєвий досвід, малий! — поблажливо відповів Професор.

— Прикольна штука! Потім роздивимось! — сказав Біленький, забрав знахідку у друга і, ще раз з цікавістю глипнувши на неї, поклав собі до кишені. — А зараз ідемо прибирати шопу.

— А-а-а-а!? — протяг Барабаш, показуючи пальцем на Сашкову кишеню.

— А-а-а-а! — передражнив Біленький. — Нехай тут побуде, а то ще загубиш!

Павлусь похнюпився. Ех, як іноді хочеться стати дорослим! їм можна все: телевізор довше дивитися, спати лягати, коли заманеться! А тут усі знай командують тобою. Але довго ображатися на брата Павлуша не вмів. Тож через секунду вже підстрибом ішов за ним, забувши про відібраний «скарб».

Розділ 7

Біленький відчинив двері шопи. Будівля була старою, дерев’яною, але ще