Читати книгу - "Полліанна"

А чверть години потому в кімнатці на горищі, зарившись у простирадла, ридала маленька дівчинка.

— Татку, я знаю, що ти серед янголів, та я не можу зараз грати в цю гру, просто не можу. І як радіти з того, що доводиться спати тут самій, коли тут так темно й страшно. Якби поруч була Ненсі, чи тітка Поллі, чи навіть леді з Жіночої допомоги, мені було б значно легше!

А внизу Ненсі поспішала закінчити роботу, роздратовано вичищаючи молочник щіткою. Вона не припиняла бурмотіти:

— Якщо вже я гратиму в таку гру, де треба радіти милицям замість ляльки, то гратиму в неї по-своєму! Так, я вже зіграю в неї так, як треба! Ото вже зіграю! Так!

Розділ 6. Значення обов’язку

Наступного дня після приїзду Полліанна прокинулася близько сьомої ранку. Вікна її кімнати виходили на захід і південь, тож сонця ще не було видно, але яскраво-блакитне вранішнє небо обіцяло чудовий і ясний день.

У маленькій кімнаті зранку було навіть прохолодно, через вікно вривався свіжий вітерець. У саду весело цвірінькали пташки, і Полліанна підбігла до вікна, щоб потеревенити з ними. Вона помітила, що її тітка вже ходить садом поміж трояндових кущів. Дівчинка почала похапцем одягатися, щоб приєднатися до неї.

Полліанна помчала сходами вниз, залишивши за собою прочинені двері. Вона пробігла передпокоєм і вискочила через засклені двері в сад.

Тітонька Поллі зі старим садівником якраз схилилася над трояндовим кущем, коли Полліанна, сміючись, налетіла на неї і кинулась в обійми.

— О, тітонько Поллі, тітонько Поллі! Який же гарний цей ранок, і яка ж я рада, що живу на світі!

— Полліанно! — суворо вигукнула леді, намагаючись виструнчитися. Це їй не дуже вдавалося, адже дівчинка повисла в неї на шиї. — Це так ти зазвичай вітаєшся зранку?

Дівчинка почала пританцьовувати навшпиньках.

— Ні, так я вітаюся лише з тими, кого люблю, просто втриматися не можу! Я побачила вас із вікна, тітонько Поллі, і я подумала, що ви ж не з Жіночої допомоги, ви — моя рідна тітонька, і ви така гарна, що я одразу ж побігла вас обійняти!

Старий садівник раптом повернувся до них спиною. Міс Поллі спробувала спохмурніти, як робила це завжди, але цього разу вийшло не дуже переконливо.

— Полліанно, ти… Томе, мабуть, на сьогодні досить. Гадаю, ти зрозумів, що потрібно робити з цими трояндами, — суворо мовила міс. А потім розвернулася і пішла геть.

— Ви завжди працюєте в цьому саду, містере?… — з непідробною цікавістю запитала дівчинка, яка ще не знала садівника на ім'я.

Чоловік повернувся. У його очах блищали сльози, але губи тремтіли так, ніби він щосили намагався не розсміятися.

— Так, міс, я старий Том — садівник, — відповів він. Стримано, але так, ніби він не міг цьому протистояти, Том простягнув тремтячу руку й погладив світле волосся дівчинки. — Ви так схожі на свою матінку, маленька міс! Я знав її, навіть коли вона була менша за вас. Уже тоді я працював у цьому саду.

У Полліанни на мить перехопило подих.

— Справді? Ви знали мою маму, коли вона ще була янголом на землі, а не на небі? О, будь ласка, розкажіть мені про неї! — благала дівчинка, вмощуючись просто серед стежки поряд із садівником.

Із будинку почувся дзвінок. Наступної миті через задні двері випурхнула Ненсі й кинулася до Полліанни.

— Міс Полліанно, хіба ви забули, що дзвінок означає сніданок? — загукала вона, підхоплюючи дівчинку й тягнучи її до будинку. — А в інших випадках — обід чи вечерю! Однак він завжди означає, що ви маєте кинути все й щодуху мчати до їдальні, хоч би де були! А якщо не робитимете цього, що ж, доведеться вигадувати, із чого в такому випадку можна радіти, коли лишаєшся голодною! — закінчила служниця, заганяючи Полліанну в будинок, немов квочка неслухняне курча.

За сніданком усі кілька хвилин їли мовчки, аж поки міс Поллі не побачила двох мух, які із дзижчанням влетіли в кімнату і почали кружляти над столом. Вона не втрималася від зауваження:

— Ненсі, звідки в будинку взялися ці мухи?

— Не знаю, пані, у кухні їх не було. — Звечора Ненсі була надто налякана й заклопотана, щоб помітити відчинені вікна в кімнаті Полліанни.

— Мабуть, це мої мухи, тітонько Поллі, — повідомила дівчинка, радісно усміхаючись. — Зранку нагорі їх була сила-силенна! І вони непогано розважалися!

Ненсі швиденько вийшла з кімнати, забравши з собою таріль зі свіжими кексами, які вона щойно внесла.

— Твої мухи? — видихнула тітка Поллі. — Що це означає? Звідки їм узятися в будинку?

— Тітонько, звісно ж, вони залетіли знадвору через відчинені вікна. Я сама це бачила.

— Ти бачила це! Тобто ти відчинила вікна, коли на них ще немає москітних сіток?

— Що є, то є, тітонько, сіток там таки не було.

Цієї миті до їдальні увійшла Ненсі. Її лице здавалося незворушним, проте чомусь було дуже червоним.

— Ненсі, — суворо наказала міс Поллі, — постав нарешті ті кекси і йди до кімнати міс Полліанни. Там зачиниш усі вікна і двері також. Пізніше, коли впораєшся із вранішньою роботою, пройдися по кімнатах з мухобійкою. Знайди усіх мух — до єдиної!

Потім вона звернулася до небоги:

— Полліанно, я замовила москітні сітки для вікон у твоїй кімнаті, бо це мій обов'язок. Та мені здається, ти зовсім забула про те, яким є твій обов'язок.

— Мій обов'язок? — Полліанна здивовано округлила очі.

— Звісно. Я знаю, що зараз досить спекотно, проте дуже прошу тебе тримати вікна зачиненими, поки не привезуть сітки. Полліанно, мухи не тільки брудні й надокучливі комахи, вони небезпечні для нашого здоров'я! Після сніданку я дам тобі невеличку брошурку на цю тему, і ти прочитаєш її.

— Читати? О, дякую, тітонько, я просто обожнюю читати!

Міс Поллі глибоко вдихнула і зціпила зуби. Полліанна замислилася, дивлячись на суворе обличчя тітки.

— Тітонько Поллі, ви вже пробачте, що я забула про свій обов'язок, — мовила вона. — Я більше не відчинятиму вікон.

Тітка Поллі нічого на це відповіла. І більше не говорила — аж до кінця сніданку. Потім підвелася й пішла до книжкової шафи у вітальні. Звідти вона взяла маленьку брошуру і повернулася до небоги.

— Саме про неї я тобі й казала, Полліанно. Піди до своєї