Читати книгу - "Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Самотність — це той чинник, який призводить до ферментації дійсності, до збовтування осаду постатей і кольорів.
Першодрук:
„Tygodnik Ilustrowany” 1935, nr 17 [текст є квазі-листом Шульца, написаним взимку з 1934 на 1935 рік; у цьому ж числі часопису було опубліковане інтерв’ю з ним Станіслава Іґнаци Віткевича — нарис, який був першою спробою інтерпретації графічних робіт автора з циклу Xięga Bałwochwalcza].
Перевидання, зокрема:
Bruno Schulz, Opowiadania…, s. 474—479 (текст Шульца) та s. 469—473 (текст Віткевича) [на тему знайомства Шульца з Віткевичем див. у Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów, s. 163].
Післямова до польського перекладу «Процесу» Франца Кафки
Лише кілька невеличких оповідань побачили світ за життя Кафки. Небувале почуття відповідальності, найвища релігійна міра, з якою він пов’язував свою творчість, не дозволяли йому зупинятися на жодному досягненні, наказували підкидати твір за твором його натхненній і щасливій творчості. Лише невелике коло приятелів уже тоді розуміли, що тут дозріває творець великого формату, котрий сягає остаточних завдань, береться за вирішення найглибших проблем існування. Творчість була для нього не самоціллю, а шляхом до здобуття найвищої істини, до віднайдення властивої життєвої дороги. Трагедією цієї долі є те, що життя, яке з відчайдушною пристрастю пнеться до світла віри, не знаходить її і втікає у темряву. Цим пояснюється заповіт передчасно померлого, в якому він прирікає на знищення весь свій літературний доробок. Макс Брод[2], котрого Франц Кафка призначив виконавцем свого заповіту, всупереч такій останній волі, вирішує опублікувати врятовану частину його літературної спадщини в низці томів, які визначають позицію Кафки поміж репрезентативними духами покоління.
Уся ця багата й інтенсивна творчість, від самого початку готова і зріла, з найперших хвилин була натхненним звітом і свідченням зі світу глибинного релігійного досвіду. Погляд Кафки, раз і назавжди занурений у позабуттєвий, релігійний сенс існування, — з ніколи не заспокоєною допитливістю проникає у структуру, організацію, найглибші закони цієї прихованої дійсності, перетинає пограничні виміри, де людське життя поєднується з божественним існуванням. Він є співцем і прихильником божественних законів, співцем насправді дивним. Найбільший цинік і сатирик не зміг би змалювати цей світ у такій карикатурній деформації, у таких позірно компрометуючих й абсурдних формах. Величність божественних законів, за Кафкою, не може бути передана інакше, як силою людського заперечення. Ці закони є настільки позалюдські, настільки віддалені від будь-яких людських категорій, що мірою їхньої величі стає сила несприйняття, спротиву і стихійної критики, яку людина протиставляє цим високим інстанціям. Як же інакше могло би реагувати людське існування на узурпацію цієї влади, як не протестом, нерозумінням, нищівною критикою?
Такій нищівній критиці герой «Процесу» піддає всю організацію «судової влади» під час першого судового слухання. Він атакує її пристрасно, розгромлює з позірним успіхом, від ролі звинувачуваного переходить до ролі звинувачувача. Позірне жахання суду, його відступ і безпорадність, що демонструють повну невідповідність цієї сили людським категоріям, розпалюють зухвалість і реформаторський ентузіазм героя. Так реагує людське захоплення на вторгнення цієї влади, на конфронтацію з нею: підвищеною самооцінкою, отією античною hybris, котра є не причиною, а побічним продуктом Божого гніву. Юзеф К. відчуває себе в сотні разів вищим за суд, чиї можливі змови й махінації сприймає з відразою і презирством. Протиставляє їм державні інтереси, цивілізацію, роботу. Сміховинне засліплення! Уся його вищість і правота не захистять його перед невблаганним просуванням процесу, який втручається в його життя ніби понад тим всім. Відчуваючи щоразу щільніше стиснуте довкруг себе кільце процесу, Юзеф К. не перестає мріяти про те, що все-таки можна його обійти, жити поза його межами, обманює себе тим, що йому вдасться таємно щось виграти в суду за допомогою жінок, які, як переконаний Кафка, є посередницями між людським і божественним, або за допомогою художника-жебрака, який може мати вплив на суд. У такий спосіб Кафка таврує й нестримно висміює проблематичність і безнадійність людських поривань стосовно божественних законів.
Помилкою Юзефа К. є те, що він наполягає на своїй людській правоті, замість того, аби беззастережно піддатися. Постійно перебуває у стані цієї наполегливості, нескінченно пише свою заяву, в якій, день по дні, намагається вичерпно сформулювати своє людське алібі. Усі ці намагання та «засоби закону» потрапляють у загадковий вакуум, не доходять до відповідних інстанцій, кружляючи довкола них. Спілкування людини з цим невідповідним, збочено-непостійним світом назавжди залишається непорозумінням, ухилянням, сліпим влучанням поруч.
у передостанньому розділі, який є ключем до всієї повісті, у проповіді тюремного капелана з’являється ще один аспект проблеми: це не закон переслідує безневинну людину, а людина все життя шукає «входу в закон», і насправді видається, ніби це закон переховувався від людини, захищав від неї свою недоступність і святість, передчуваючи блюзнірський замах і вторгнення людини. У прекрасній екзегезі капелана лінія оборони закону формулюється ним на грані софістики, заходячи у сферу підступу й цинізму — найскладнішого випробування, на яке може бути приречена любов до закону, найвища присвята, на яку вона спроможна.
У цій повісті Кафка показав втручання закону в життя людини, показав його ніби in abstracto. Не зробив цього конкретно, на підставі реальної, індивідуальної долі. Ми не дізнаємося до кінця, у чому полягала провина Юзефа K., не дізнаємося про ту форму істини, яку він мав утілити у своєму житті. Кафка показує лише атмосферу зіткнення людського життя з позалюдською, найвищою істиною, показує клімат і ауру цього зіткнення. Геніальне мистецьке досягнення цієї повісті полягає в тому, що для цих невловних і невимовних у засобах людської мови справ Кафка знайшов своєрідну адекватну тілесність, якийсь замінний матеріал, на котрому він вибудовує структуру проблеми і доводить її аж на найдрібніших деталях.
Пізнання, розуміння й проникнення, які Кафка намагається тут висловити, не належать лише йому, — вони є спільною спадщиною містики всіх часів і народів, яка завжди висловлювала їх засобами суб’єктивної, випадкової мови, метафоричної мови окремих езотеричних товариств і шкіл. Тут уперше за допомогою поетичної магії була створена якась паралельна дійсність, якесь поетичне тіло, на якому демонструються ці справи — щоправда, не ґрунтовно, але так, що навіть невтаємничений може відчути тремтіння й подих їхньої далекої величі, відчути, що йому даний певний поетичний адекват їхнього глибокого переживання.
У цьому й полягає метод Кафки: створення паралельної, двійникової, замінної і, властиво, безпрецедентної реальності. Цього двійникового характеру своєї реальності він досягає за допомогою особливого псевдореалізму, вартого окремого дослідження. Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам’ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк», після закриття браузера.