Читати книгу - "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

— Якщо прийдуть дикуни, вони з'їдять мене, а ви зостанетесь.

— Гаразд, Ксурі, — відповів я, — ми підемо разом, а коли прийдуть дикуни, ми вб'ємо їх, вони не з'їдять ні тебе, ні мене.

Я дав хлопчикові поїсти сухарів і випити ковток вина з уже згаданої хазяйської скриньки. Потім ми підтягли баркас до берега й перейшли туди вбрід, узявши з собою тільки зброю та два глечики для води.

Я не хотів дуже віддалятись від берега, щоб не спускати баркаса з очей, боячись, щоб річкою, за водою, не спустились до нас у своїх човнах дикуни, — і хлопчик, помітивши низинку приблизно за милю від берега, подався туди з глечиком. Раптом я побачив, що він біжить назад. Я подумав, що за ним женеться дикун або що він перелякався якогось хижака, і кинувся йому на допомогу; але, підбігши ближче, побачив, що на плечах у нього щось висить. Це він забив звірка, подібного до нашого зайця, але не такого на колір і з довшими ногами. Ми зраділи цьому, бо його м'ясо було дуже смачне. Та ще радіснішою була звістка про те, що Ксурі знайшов прісну воду й не бачив дикунів.

Пізніше виявилось, що нам зовсім не треба було так клопотатись про воду: в тій же самій річці, де ми стояли, тільки трохи вище, вода під час відпливу була зовсім прісна, бо приплив заходив у річку не дуже далеко. Отже, набравши наші глечики, ми влаштували бенкет з забитого зайця й приготувались їхати далі, не знайшовши в цій місцевості ніяких слідів людини.

Я був уже в цих краях, і мені було відомо, що Канарські острови та острови Зеленого Мису лежать недалеко від суходолу. Але, не маючи приладів для спостережень, я не міг визначити, на якій широті ми перебуваємо, і не знав точно, або, вірніше, не міг згадати, на якій широті лежать ці острови. Я не знав, де їх шукати і коли саме повернути у відкрите море, щоб попрямувати до них; інакше я легко знайшов би котрийсь із островів. Я сподівався, що, пливучи попід берегом, я добудуся до тієї частини країни, де англійці провадять торгівлю, зустріну яке-небудь з їх торговельних суден і воно забере нас обох.

За моїми розрахунками, місце, де ми стояли, мусило лежати між володіннями марокканського султана та країною негрів, пустинною й заселеною лише дикими звірами. Боячись маврів, негри покинули її і пересунулись далі на південь, а маври не збирались оселятись тут через неродючість грунту. Але найпевніше, що й ті, і другі покинули її через безліч тигрів, левів, леопардів та інших хижаків, що водились там. Отже, маври використовують цей край лише для полювання, на яке вибираються цілими арміями в дві або три тисячі чоловік. Не дивно ж, що на протязі майже ста миль ми бачили вдень лише пустинну, безлюдну місцевість, а вночі не чули нічого, крім гавкання та реву диких звірів.

Раз чи два вдень мені здалось, ніби я бачу Тенеріфський пік, найвищу верховину гори Тенеріф на Канарських островах. Я намірявся вийти в море, надіючись добратись до неї; але, коли я це спробував двічі, супротивний вітер і надто високі для мого судна хвилі примусили мене повернути назад, і я вирішив додержуватись свого попереднього плану й пливти понад берегом.

Покинувши це місце, я ще кілька разів мусив приставати до берега, щоб набрати води. Якось ранком ми кинули якір під захистом досить високого горбка й чекали повного припливу, що вже починався, щоб підійти ще ближче до берега; Ксурі, зіркіший від мене, гукнув стиха, що для нас краще буде відійти від берега. «Он там, край горбка, — сказав він, — лежить жахливе страхіття й міцно спить». Я глянув, куди він показував, і справді побачив страхіття. То був величезний лев, який лежав на схилі берега в тіні горба, що нависав над ним.

— Ксурі, — сказав я, — іди на берег і убий його. Хлопчик перелякано глянув на мене й сказав:

— Щоб я вбий? Та він ковтай одним ротом.

Він хотів сказати: одним ковтком. Я нічого не відповів йому й наказав лише не рухатись. Взявши найбільшу рушницю, майже такого ж калібру, як мушкет, я зарядив її двома шматками свинцю й чималою кількістю пороху; в другу я заклав дві великі кулі, а в третю (у нас було три рушниці) — п'ять менших. Взявши першу рушницю й націливши звірові в голову, я вистрелив, але він лежав, прикривши морду лапою, тому заряд влучив йому в лапу, перебивши кістку над коліном. Рикаючи, звір схопився, та, почувши біль у перебитій лапі, відразу ж упав, а тоді знову підвівся на трьох лапах і видав такий жахливий рев, якого я не чув зроду. Трохи здивований тим, що не влучив йому в голову, я негайно взяв другу рушницю і, хоч звір почав був шкандибати геть від берега, знову вистрелив і влучив йому в голову; з приємністю побачив я, що лев упав і, стиха ревучи, лежить, змагаючись з смертю. Тут Ксурі розпалився й став просити, щоб я пустив його на берег.

— Гаразд, іди, — згодився я.

Хлопчик стрибнув у воду і, взявши невелику рушницю в одну руку, поплив, працюючи другою, до берега. Наблизившись до звіра, він приставив дуло рушниці йому до вуха, вистрелив ще раз і таким чином забив його остаточно.

То була гарна дичина, але неїстівна, і я дуже жалкував, що ми марно витратили три заряди на тварину, яка була нам ні до чого. Ксурі ж, сказавши, що хоче дечим покористуватися з неї, вернувся на баркас і попросив у мене сокиру.

— Навіщо, Ксурі? — спитав я.

— Мій рубай йому голова, — відповів той.

Проте відрубати голову Ксурі не зміг, а відрубав лише лапу й приніс її з собою; то була величезна лапа.

Мені спало на думку, що лев'яча шкура, так чи так, може здатись нам, і я вирішив оббілувати хижака, якщо зможу. Ми з Ксурі пішли на роботу. Ксурі в цій справі був спритніший