Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

на далеку перспективу (поки що варто було обережно дбати лише про «підготовку підвалин» для них), лідери УСДРП виступали за «справжній демократизм» (Установчі збори, демократичні органи самоврядування на місцях тощо), тобто за принципи загального виборчого права. Тим створювалася ідейна база для відновлення уже порушеного демократичного фронту, особливо ж для повернення до його лона організацій правого флангу — хліборобів-демократів, соціалістів-самостійників, соціалістів- федералістів, Січових стрільців, різноманітних отаманів тощо.

Логічним продовженням постанов VI конгресу УСДРП була відозва ЦК партії «До населення Української Народньої Республіки», оголошена невдовзі після завершення форуму. В ній, зовсім покинувши колишню революційно-соціалістичну фразеологію, правиця УСДРП доводила робітникам і селянам шкідливість радянської форми влади, агітувала за «горожанський мир», за «загальне, пряме, рівне і тайне виборче право». Партія вмовляла відректись на майбутньому Трудовому Конгресі від проголошеної Директорією трудової системи влади, залякувала анархією, голодом й іншими «большевицькими» страхіттями в разі подальшої боротьби трудящих проти поміщиків і капіталістів. Побіжно правиця «нищила» у відозві фракцію «незалежних», поціновуючи її як невеликий гурток збольшевичених «спасителів революції».

***

Суперечності й розшарування в національному таборі, окрім іншого, підживлювалися невпевненістю багатьох лідерів Української революції в тому, що їм вдасться успішно продовжувати її справу та й, навіть, взагалі втримати владу в УНР. Це й зрозуміло. Лякала могутність Антанти, швидке зростання потенціалу білого руху, а найбільше — інтенсивні, масштабні, головне ж — дуже результативні дії більшовиків, спрямовані на відновлення радянської влади.

Останній чинник Голова Директорії В. Винниченко вважав за найважливіший у тих умовах. «Як і перший раз, за Центральної Ради, так і тепер, удруге, націоналістична, безглузда політика Пятакових і Ко не тільки спинила той процес, — писав він про відродження й зміцнення УНР, — але й штовхнула українську керуючу демократію вправо. Коли спочатку сістему трудових рад було принято більше як тактичний хід (принаймні, я так дивився тоді на це), то після відозв пятаковського уряду трудові ради стали вже прінціпіально більш приємлемими для нас, ніж чисті совіти. Я, так само зляканий і обурений зрадливостю й намірами російських націоналістів-большевиків, також почав обстоювати сістему трудових рад, бо вона нас забезпечувала від націоналізму російських большевиків, вона нам гарантувала наші національні здобутки»[22]. Помірковані ж елементи у проводі Української революції взагалі ладні були відступитися і від принципу трудових рад.

Голова Директорії навіть вважав, що в той час керівництву руху вдалося б упоратися із петлюрівщиною й балбочанівщиною, якби не було пятаковщини. «Пятаковщина ж не тільки не убила отаманщини, але ще більше підсилила її, надала їй морального й національного обґрунтування.

Пятаковський націоналізм зміцнив контрреволюційний отаманський націоналізм. Пятаковщина затулила рота лівим українським елементам, зв'язала їм руки, знесилила супроти своєї балбачанівщини й петлюрівщини. Вона укріпила отаманщину й віддала їй у руки всю владу. Отаманщина являлася уже оборонницею національної волі, - які там к бісу трудові ради, політичні військові комісари, офіцерські робітниче-селянські школи! «Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації!» От уся програма!»[23].

Останнє зауваження В. Винниченка має надзвичайну вагу. Справді, відступаючи від ідеї трудових рад, керівне ядро революції відступало від програми Директорії в цілому, залишаючи замість неї тільки одне гасло — оборони самостійної національної республіки від більшовиків.

Оскільки ж сталося це практично паралельно з кристалізацією курсу Директорії, В. Винниченко вважає добу Директорії вичерпаною на межі 1918–1919 рр., ще до проведення Трудового Конгресу України: «Ролю широких мас, виразницею інтересів яких старалась бути Директорія, в національній соціалістичній українській революції спинено. Головний чинник, що знищив гетьманщину, сільський і міський пролетаріат од влади й творення державності було одіпхнуто новим чинником — національним міщанством, репрезентованим отаманщиною, цим найгіршим елементом дрібнобуржуазної демократії.

Причиною тому були внутрішні сили (дрібнобуржуазність, невиразність, хисткість української партійної демократії) і сили зовнішні (Антанта, німецьке військо й головним чином націоналістична й імперіалістична течія російських комуністів)»3. Хоч Директорія існувала й потім, реального впливу на перебіг подій вона не мала, а скоріше була прикриттям влади й політики отаманщини. Соціалістичні партії також були неспроможні змінити курс Директорії, чи бодай скоригувати його, зробити адекватнішим нагальним потребам часу. Свідчення тому — ультимативна, «дуже грізна» вимога VI з'їзду УСДРП до вищої державної інституції УНР:

«1. Негайне й цілковите підпорядкування військової влади владі політичній.

2. Негайна організація влади на місцях, декрет про передачу адміністративно-політичної влади на місцях Радам Трудових депутатів (Робітниче-Селянським Радам); до організації Рад Трудових Депутатів і фактичної передачі їм влади влада на місцях повинна належати революційним Радам, складеним із представників соціалістичних партій.

3. Негайна пропозиція Російському Совітському Урядові припинити ворожі військові операції проти Української Республіки й приступити до переговорів у справі порозуміння, миру й добросусідських відносин.

4. Одверта й рішуча політика з державами Антанти в напрямі невтручання їх в українські справи.

5. Вимога Донові про очищення занятих донськими козаками територій України й боротьба з добровольчою армією на Україні.

6. Обмеження політичних свобод (заведення виключних станів) уживати лише в смузі військових дій; в інших місцях лише на разі погрози революції й демократії, а також українській державності з боку контрреволюційних елементів. Скасувати стан облоги в Києві.

7. Негайне припинення репресій, арештів і розстрілів без суду; увільнення арештованих революційних діячів; вимога від Російського Совітського Уряду того ж самого відносно діячів Українського національного руху.

8. Гарантія вільного існування на Україні всіх політичних революційних організацій і забезпечення їм форм парламентарної боротьби.

9. Негайне й рішуче очищення урядового апарату в усіх галузях порядкування од контрреволюційних і антидержавних елементів.

На зазначені 9 пунктів вимоги Уряд У.Н.Р. повинен дати Конгресові У.С.Д.Р.П. або Центральному Комітетові У.С.Д.Р.П. відповідь не пізніще як через 48 годин з моменту пред'явлення її Голові Директорії. В разі негативної відповіді, або неодержання ніякої відповіді до зазначеного терміну представники У.С.Д.Р.П. в Директорії й Раді міністрів повинні вийти з Уряду»[24].

Однак військова влада не тільки не зважала на подібні демарші, але й зверхньо кепкувала з них. Представники ж УСДРП ні з Директорії, ні з уряду не виходили, а мовчки сприймали образи. Дехто навіть переховувався поза домівками, побоюючись розправи без суду й слідства, що в тій вибуховій атмосфері було цілком імовірним.

Особливу безпорадність керівники УНР виявили щодо військового будівництва. Директорія вступала до Києва разом із тридцяти- тисячним військом, а по всій Україні його налічувалося близько ста тисяч. Вищий орган республіки перебував у Києві півтора місяці. За цей час військове міністерство, штаби всіх корпусів, при наявності засобів, апаратів, необмежених кредитів, треба думати, повинні були сформувати армію. Коли за місяць повстання, не маючи ані грошей, ані міністерства, ані запасів зброї, Директорія змогла створити армію в сто тисяч, то