Читати книгу - "Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор"

З марксистської точки зору висловлений Леніним на VIII з'їзді РКП(б) загальний аналіз селянства (не куркульства) досить чіткий: «Він почасти власник, почасти трудівник. Він не експлуатує інших представників трудящих. Протягом десятиріч доводилось йому з величезним трудом відстоювати своє становище, він зазнав на собі експлуатації поміщиків і капіталістів, він зніс усе, і в той же час він — власник. Тому наше ставлення до цього хиткого класу становить величезні труднощі».

Справді, Маркс писав (у листі до Віри Засулич у 1881 p.), що Росія могла перейти до соціалізму, використовуючи як один із його складників стару громаду (він, здається, вважав, що громада — це якась пережиткова форма тієї фази розвитку суспільства, яку марксисти називали «первісним комунізмом»). Але згаданий лист не публікувався аж до 1924 p., а окремі аспекти Марксової думки, відомі до публікації російським марксистам, розглядалися ними як фальшивка, недоречна поступка їхнім ворогам-народникам. Сам Ленін бачив у селянському надільному землеволодінні систему, яка «заганяє селян, наче в гетто, у дрібні середньовічні спілки фіскального, тяглового характеру, спілки по володінню надільною землею». Передбачаючи модернізацію російського сільського господарства на марксистській основі — з великими кооперативними фермами, котрі працювали б за планом, — Ленін уважав: єдиною альтернативною системою тут була капіталістична — столипінська; остання означала нову фазу в ліквідації старого, напівпатріархального царизму, новий маневр у напрямі перетворення його на буржуазну монархію. Столипінська реформа була реальною; в разі її успіху аграрний лад Росії став би цілком буржуазним. На думку Леніна, бідні селяни порядкували на своїй землі дуже погано, й обсяг продукції підвищився б, якби багаті селяни перебрали їхню землю.

Перевагою столипінського підходу до модернізації сільського господарства Росії було те, що до цього його в тій або іншій формі вже було успішно застосовано в розвинутих країнах. Недоліком же ленінського підходу (якщо розглядати його просто як метод модернізації) було якраз те, що він ніде ще не був апробований, тобто залишався на теоретичному рівні. Це, звісно, не означало, що він не міг бути ефективним, але це мала довести практика.

Ленінські погляди на тактику більшовицької партії (котра, як проголошувалося, репрезентувала пролетаріат) щодо селянства складалися й деталізувалися на основі зауваження Маркса про те, що пролетарську революцію можна підтримати новим варіантом німецької Селянської війни XVI ст. У своїй книзі «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції» (1905) Ленін наполягав на стадії «революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства», однак це було лише тимчасовим, навіть не прихованим тактичним ходом: на тих самих сторінках Ленін твердить, що коли його коаліція візьме владу, «тоді смішно буде й говорити про “єдність волі” пролетаріату і селянства, про демократичну диктатуру і т. д. Тоді ми подумаємо безпосередньо про соціалістичну диктатуру пролетаріату». Тут ми помічаємо дефект у більшовицьких поглядах на проблему села, який виразно відчувався протягом усього висвітлюваного нами періоду, — «винахід» або принаймні значне перебільшення соціальних чи економічних відмінностей у селянському середовищі. «Сільський пролетаріат» у Росії справді існував: у 1897 p. 1 млн 837 тис. осіб вказували на працю за платню в сільському господарстві та інших непромислових галузях як на своє головне, хоч, звичайно, не єдине заняття, а ще набагато більше людей наймалося тимчасово (в літній сезон). Однак, як ми побачимо далі, вони не справляли якогось істотного впливу на соціально-класову ситуацію в країні й до того ж не мали пролетарської свідомості в її марксистському розумінні.

Слідом за Леніним пізніше також робилися спроби розділити селян на «бідняків» і «середняків». При цьому навіть сам Ленін розумів: селянин, який мешкав поблизу великого міста і спеціалізувався на виробництві для нього молочно-товарної продукції, міг бути заможним (хай би й не мав коня), так само як селянин із трьома кіньми, що проживав у степу, міг таким не бути. Але на теоретичному рівні подібні явища не аналізувалися. Частково з цієї причини ленінські уявлення про селянство та процеси його розшарування часто мінялися й відзначалися непослідовністю, та в одному пункті він і його прибічники залишалися непохитними (й це відіграло вирішальну роль у наступних подіях): куркуль є ворогом. Ленін припускав, що куркуль — це клас багатих селян-експлуататорів, проти яких — після ліквідації панства у властивому розумінні цього слова — могла обернутися ненависть бідняків. Насправді ж слово «куркуль» означало сільського лихваря, заможного господаря, котрий додатково орендував землю. Звичайно на одне, а то й на декілька сіл припадало тільки одне куркульське господарство. Будь-який заможний селянин час від часу давав позички, що само по собі цілком природно. Тому куркулем називали тільки того, для кого лихварство й подібні маніпуляції ставали головним джерелом прибутків. Народник О. Аптекман, який залишив правдиву розповідь про свій досвід спілкування з російським селянством, зауважував: коли хтось говорив селянам, що «куркуль» висмоктує з них кров, ті іронічно відповідали: «Ці доброхоти ніяк не можуть пережити, що деякі селяни заможніші», або зауважували, що не кожний міцний селянин — обов'язково куркуль, і що «міські» не розуміють селянського життя.

Зі свого боку Ленін навіть у 1899 p., коли уживав термін «куркуль» у відповідному значенні цього слова (тобто розуміючи під ним сільського лихваря), не бажав відрізняти цей тип «експлуататора» від тих, хто використовував найману працю, й наполягав на тому, що це були «дві форми одного й того самого економічного явища». По суті, ні Ленін, ні його спадкоємці так і не спромоглися дати чітке визначення: хто такі куркуль, середній і бідний селянин з точки зору соціально-економічної категорії. На запитання — що ж це таке — куркуль? — Ленін роздратовано відповідав: «На місцях розберуться, хто є куркулем» (цит. за А. Ноувом).

Та в будь-якому випадку «класове ворожа меншість» тією чи іншою мірою мала бути автоматично втягненою в жорстоку боротьбу з рештою селянства, що розпалювалася на селі, і якби навіть селянин не поставився до цієї меншості «вороже», це за нього зробили б комуністи.

Більше того, в більшовицькому підході до класової боротьби існувало припущення, яке не висловлювалося відкрито. В серпні 1917 p. в їдальні Смольного відбулася багатозначна розмова між Ф. Дзержинським (що невдовзі очолив ленінську ЧК) і меншовицьким провідником Рафаїлом Абрамовичем (передається за спогадами Р. Абрамовича). Дзержинський запитав:

«— Ви пам'ятаєте промову Лассаля про суть конституції?

— Так, звісно, пам'ятаю.

— Він сказав, що конституцію визначає взаємозв'язок реальних політичних і соціальних сил у країні. А яким шляхом змінюється такий взаємозв'язок?

— Ну, через процес економічного та політичного розвитку, еволюцію нових форм економіки, виникнення нових класів тощо, тобто це все те, що ви самі дуже добре