Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Молоко з кров'ю 📚 - Українською

Читати книгу - "Молоко з кров'ю"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Молоко з кров'ю" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 56
Перейти на сторінку:
Маруся напружилася.

— Тетянко! Ану глянь, хто там під вікнами вештається?

— Нікого! — Тетянка їй.

— Та бути не може! — І хоче встати.

Тетянка очі витріщила:

— Та сиди вже, чорти б тебе побрали! З тебе наречена, як з доярки балерина. Чого ти крутишся?! Скоро хлопці з Льошкою прийдуть, а ти й досі не вбрана!

— Та глянь на підвіконня! — Маруся їй.

Тетянка підійшла до відчиненого вікна, взяла з підвіконня цукерку в липкій обгортці.

— Цукерка, — здивувалася. — Мабуть, діти бавляться.

— Мабуть… — всміхнулася Маруся.

Німець Стьопка зігнувся під Марусиним вікном — ні, ніхто його не побачив, усі надто зайняті, як же — весілля Маруся грає. Окуляри на носі поправив і тихцем за хату. Звідти — на вулицю. Під бузковим кущем зупинився, «Пегаса» у зуби, сірником — чирк.

Бузковий кущ розрісся. Наче дерево. Під гілки станеш — здалеку ніхто й не помітить. Стьопка затягся цигаркою: і що його тепер робити? Був у нього татко-каліка, трактор і Маруся. Татко помер, Маруся відтепер заміжня, тільки й лишилося, що трактор, а то б — зовсім погано. Зітхнув, голову опустив, цигарку під кущ кинув, а там тих недопалків — купа.

І пішов геть — худий, рудий, на зріст не вийшов, ще й сліпий як кріт. Ех, недарма горбоноса Тетянка казала — нікчема, а те, що очі мудрі, мов у старця, посмішка хмари розганяє і серце без гнилі, так, аби це роздивитися, треба ближче підійти.

У полудень на подвір'я Марусиної хати ввірвалася весела юрба хлопців, Льошка-красень — попереду. На піджаку срібляста квітка, сорочка біла, аж око ріже, краватка смугаста — усе при ньому.

Дівчата Льошку побачили — і ну верещати.

— Марусю! Марусю! Наречений у дворі! Марусю!

Льошчин дружба Микола котрусь із дівчат підхопив під руку:

— У нас купець! У вас — товар! Ану, ведіть! Прицінимося! Чи підійде нашому Олексію ваша Маруська!

А та пручається:

— Це ж яка несправедливість! Щоби з першого дня — товар…

Льошка руку догори — тихо всім! На годинник глянув.

— Дівчата! Годі час гаяти! За півгодини сільрада зачиниться. Де Маруся?

Тут уже не тільки дівчата, а й стара Орися голос подала:

— Марусю! Та де ти, доню. Виходь уже…

Вийшла — усі ледь не попадали. Дівчата од заздрощів губи кусають, хлопці роти пороззявляли, Льошка задихнувся — оце як навчався в місті в інституті, так одного разу втрапив йому до рук журнал англійський про багатих та красивих, і була там одна фотокартка, від якої Льошка очей відвести не міг, бо з неї дивилася йому прямо в душу казково красива жінка в білій бальній сукні — очі та коси чорні, вуста червоні й посмішка, що просто таки зводила з розуму. Так Маруся краща… Правду казала — найгарніша… Така гарна, що і…

Тихо стало на Марусиному дворі. Льошці навіть думки урвалися. Дивиться на Марусю, як дурний, а голова порожня — і все тут. Стара Орися першою до тями прийшла. До Марусі руки простягнула.

— Донечко моя! Ходи до мами. Поцілую, рідна. Благословлю за себе і за татка.

Льошка видихнув із полегшенням, стрільнув оком — чи не побачив хто часом, як він від Марусиної краси розум ледь не утратив. Та ні! Ніби все гаразд. Знову на годинник глянув.

— А що, Марусю, — до сільради? Не передумала?

Маруся всміхнулася — ні! Маму обійняла, поцілувала та до нареченого. Йде, у очі дивиться і знай всміхається.

— Хай мама нас обох благословить.

— Хай, — він.

Орися молодих потайки перехрестила, бо наречений попереджав — комуніст, то щоб нічого зайвого. А вона їм подумки: «З Богом!»

Маруся Льошку під руку взяла і першою до хвіртки рушила. Юрба дівчат і хлопців з квітами, рушниками, горілкою та баяном — слідом. Справжня свайба! На іншому кінці Рокитного і глухий почує.

На вулицю вийшли — веселі, красиві. Маруся на бузок оком кинула — недопалок димить. Нікого. Брови звела. Зупинилася.

— Що? — Льошка чогось перелякався.

Хлопці з дівчатами на молодих дивляться, мовляв, що ще не так? А Маруся не чує — руку до грудей приклала. «А намисто! Намисто ж забула!» — у скроні б'є. На Льошку…

— Марусю… Ти чого? — у того аж голос захрип.

— Та ні… — прошепотіла, букет горбоносій Тетянці тицьнула і побігла до хати.

Орися схопилася за серце і ледь не впала.

— Доню… Та що ж це, люди?

Льошчин дружба Микола перед компанією вискочив.

— Так… Спокійно… Ще є час. Може, нареченій конче потрібно…

— Що?! — не втрималася Тетянка і крутить у руках букет, наче тепер їй замість Маруськи треба за Льошку заміж.

— Ну… Того — Микола заплутався і вирішив бити у лоба. Льошку за плече обійняв, шепоче: — Може, я за нею збігаю?

Льошка криво всміхнувся, удавано нахабним поглядом обвів розгублену компанію.

— Оце ще тільки хвилину чекаю…

А Маруся тим часом у кімнаті і геть усе порозкидала — щезло намисто.

— Та де? Де?! — аж плаче.

І в шафу. І під диван шкіряний. І під стіл. По серванту між чарочками — дзень-дзень. Нема!

— Де?!

На стілець впала. Підборіддям у стіл уперлася, на очах сльози… Аж бачить — з коробки, повної цукерок, червона кулька виглядає.

— Ох, німець, німець… — Намисто підхопила, на шию повісила і гайда з хати.

На вулиці все товклися розгублені дівчата і хлопці — хто його знає що тепер робити? Втекла наречена. Микола стару Орисю під руку підтримував, бо та все долонею рота затуляла, а воно ж — без повітря перекинутися можна враз.

Льошка для годиться кахикнув, насупився і ступив крок од двору. Аж від Марусиної хати — грюк! Обернулися — біжить! Білу сукню до колін підібрала, всміхається — ще красивіша. І червоне коралове намисто на шиї гойдається.

— От румунка пришелепкувата! — вразилася Тетянка. — Через те дурне намисто ледь без чоловіка не лишилася…

Маруся з двору на вулицю вибігла і стала. Коси поправила, сукню опустила. І — до Льошки. Повільно. Гордо. Спина вигнулася, груди вперед, підборіддя — вище… Підійшла, під руку взяла, у очі глянула:

— А чого стоїмо? Оце сільрада зачиниться, так хто винуватим буде?

Льошка спантеличено потер скроню:

— Оце тобі б ще карету, така ти в нас цяця.

— Нащо карета? Ти ж є… — і в очі йому, в очі. Пече.

Е-е-ех! Льошка про все забув. Під ноги плюнув, око азартно примружив, мовляв, та я, любка, і не таке можу. Марусю на руки підхопив і поніс. А вона його за шию однією рукою обійняла, голівку на плече поклала, а

1 ... 7 8 9 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Молоко з кров'ю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Молоко з кров'ю"