Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Село не люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Село не люди"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Село не люди" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 62
Перейти на сторінку:
З ними піду. Із Сергієм та Сашкою… — Раптом замислилася. — Чуєш, Катько! Я тут подумала… А може, даремно я із Сергієм зв'язалася. Матюкається, зараза, весь час. Може, мені на Сашку переключитися?

Ти б кого з них вибрала?

— А чого це я повинна вибирати між огірком і капустою, якщо мені ситра хочеться?

— А де ти у Шанівці ще когось побачила? Може, Тамарчиного молодшого — Тарасика-першокласника? І Людка розреготалася.

— Ох і дурна ж ти, Людка! Оце тобі Сашко і Сергій увесь світ затулили. А в селі чоловіків — повно! Людка перестала реготати.

— Ти здуріла?..

Катерина очі відвела:

— Чи, приміром, узяти килимівських… Обирай собі, Людко, кого хочеш.

— Щоб шанівська дівчина на поганих килимівських заглядалася! Та ніколи! А онде хлопці чешуть. Піду. Ти завтра до Миколиного магазину підеш?

— Піду. Може, щось і купимо.

— За гроші?

— За які там гроші? За олію.

— Тю! Та Микола ще місяць тому постановив: тільки за гроші. А ти не знала?..

Людка пошвендяла назустріч хлопцям, а Катерина так і завмерла. «Що ж це? Як же так? Бути не може. Бреше Людка… А як же ліфчик? Як же мій перший дорослий ліфчик?!» — билося.

— Катька! — Сергій з вулиці.

— Чого тобі?

— Таж сюрприз на завтра плануємо. Готуйся!

— Відкладай на суботу. Завтра не можу.

— Ну дивись! У суботу…

Катерина йшла на город і сама до себе:

— Ото як буде мені ліфчик у п'ятницю, то подивлюся на їхній сюрприз у суботу. А як не буде…

Маруся зайшла до класу, звично зітхнула: — І оце мені всі? А де Катя? Де Наталя? Галина?

Людка штовхонула Вадьку в бік:

— Кажи, єдиний мужчина у класі…

Вадька підвівся:

— Усі при ділі, Маріє Іванівно. Хто жне, хто косить.

— О-ой! Не патякай дурного! Жне, косить… Отак дурними й залишитеся, без знань. А я з такою новиною прийшла. Так хотілося всіх порадувати.

— Ви нас порадуйте, а ми іншим перекажемо, — запропонувала Людка.

Марусі й самій не терпілося.

— Діти! — почала урочисто. — Ви ж знаєте курган, що між Шанівкою та Килимівкою?

— Атож! — здивувалася Людка.

— А це ж не просто купа землі. Ви ж пам'ятаєте, я вам на уроці краєзнавства колись розповідала… Історична пам'ятка. Залишок древньої цивілізації…

— Якої саме? — запитав уїдливий Вадько.

— Дуже древньої, — відмахнулася Маруся. — І от… Степан Леопольдович, завідувач Килимівського культурного центру…

— Дядько Степан? Чоловік ваш? — уточнила Людка, яку формулювання «Килимівський культурний центр» збило з пантелику.

— А хто ж іще? Звісно, дядько Степан, завклубом, — підтвердив Людчину гіпотезу Вадька.

— Чого перебиваєте? Краще слухайте. То вчора…

— Коли ви картоплю копали? — не здавався Вадька.

— Коли ми — Степан Леопольдович і я — спілкувалися з ученими, — роздратовано підвищила голос Маруся. — То домовилися… Скоро до нас прибуде вчена експедиція, яка досліджуватиме курган. Бо з усіх українських курганів наш — найстаріший.

— Класно! — зрадів Вадька. — А коли ті люди приїдуть?

— Власне, через кілька днів. Іще хочуть пісень народних послухати, може, якусь нову для себе знайдуть. Отже… Щоб усі до одного з батьками поговорили, хай пісні згадують, до приїзду гостей готуються. Скоріше за все, вчені у Шанівці зупиняться.

— Тоді хай шанівські й готуються, — підсумував Вадька.

Удома Маруся пиляла очманілого від пиятики Степана.

— Ну, Стьопо, гляди мені! Якщо про вчених збрехав… Буде тобі і стопка, й пісня!..

— Марусю, хіба я собі ворог?! Хоч побожуся. Були вчені!

Точно були. Випадково зустрілися на автостанції у райцентрі.

Ну, я їх пригостив, ясна річ! Поговорили. Серйозні люди. Як про курган почули, загорілися. Кажуть: «Усе! Їдемо до вас!» — І коли? Я дітям уже сказала, що вчені приїдуть.

— От ти базікало! — Степан потягся до акордеона. — Хоч у пекло, аби поперед батька.

Уже й сонце в потилицю припекло, а Роман усе сидів і сидів під копою недвижно, як та каменюка. Схаменувся тільки, коли гуркіт від дороги пішов. Ноги налиті розім'яв, із-за копи вийшов. Гля' — сам Залусківський із якимось незнайомим. ЗІЛа на дорозі кинули, до копи чешуть.

Залусківський Романа побачив — і незнайомцеві, тихо так: — І ще одне прохання. Ви, Анатолію Петровичу, не кажіть, що ви зі страхової компанії, бо…

— Бо що?

— Та кровососи ж! Як узнають, що я копу застрахував, будуть із мене гроші тягти.

— Ну, я не знаю…

— Я віддячу! — Залусківський страховикові.

Той аж спину розправив.

— Оце діло. Добре, не скажу.

— Ну, здоров, Романе! Як справи? — Залусківський ляснув по Романовій долоні. — Горілки не пив? У дівок під копою не встромляв?

Роман око примружив.

— Та ні…

— А це людина із санстанції. Оце у справах їхали. Дай, думаю, на копу гляну.

— А що на неї дивитися. Стоїть собі. — І ви тут цілодобово? — запитав незнайомець.

— Так. — Роман на нього око скосив: що треба? — І нікуди ні кроку?

— Так.

— А ім'я ваше, прізвище…

Залусківський підхопив незнайомця під руку, потягнув від копи.

— Ну що ж ви, Анатолію Петровичу! Я вам потім його прізвище скажу. У машині собі спокійно запишете. Ми ж домовилися.

— Та стійте ви! Я ще копу хтів обійти, — пручався незнайомець. — І що її обходити? Копа як копа. Головне — під цілодобовою охороною. Поїхали вже папірці заповнювати. Мені ще справ…

ЗІЛ загуркотів по дорозі, Роман услід машині глянув, насупився.

— Та ні… то я дурне сказав — «ні кроку». І пішов у бік Шанівки.

— Це якими ж дурними мали би бути ті чужі курви, щоб серед білого дня в копі Залусківського колупатися, — розмірковував дорогою.

Раїса якраз примірювалася знести курці голову сокирякою. Обернулася.

— О! Чого це ти вдома, Романе? А копа? Залусківський вигнав?

— Та ні. Я на хвилю. У жінки сокиру з рук.

— Давай сам.

Хрясь! Бідолашна курка й не кувікнула.

— То пощо прийшов? Дай картоплі наварю. Візьмеш.

— А хлопець де? — озирнувся. — Чуєш, Раю! Де Сашка?

— Де ж йому бути. У школі.

— От шкода. Я ж бо хтів, щоб він мене підмінив, а я б за соляру домовився.

— Давай я тебе підміню.

Рая на чоловіка дивилася — і не впізнавала. І тверезий, хай би йому грець!

— Ні, крутися вже по хаті. Піду. Хай завтра вранці Сашка на копу прийде.

— Добре. Стій! У мене тут… — Рая відсунула від стіни мішок із борошном, витягла з-під нього пляшку «Столичної». — Ось! Візьми із собою. Роман — в очі жінчині.

— Рая… Я як схочу напитися, то знайду. Сховай. Хай буде.

— Ромчику…

Жінка — руками по столу безпорадно. От наче треба їй щось у руки, щоби надійніше стало. А тут — сокира.

1 ... 7 8 9 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Село не люди"