Читати книгу - "Майже по-людськи"

— Вікааа!.. — жалібно протягнув Орест, що повз по кухні на чотирьох. — Верни її, ти, ублюдок! Поверни її, козел патлатий! Не смій її і лапой зачепити, бо я тобі її викручу, чуєш, суко?! Вииикручу!

В той же час коцька, звільнившись з пут бісеру, повністю нахилився над Вікою, чий стогін переростав у поодинокі викрики. Він вхопив її лапами, тикнув під пахву й кинувся вглиб коридору.

У вітальні, Орест став на свої дві і, хитаючись, рушив слідом. Почулося чорхання дверей об килим в кімнаті батьків. Повз Діму пробігла Лада й поспішила за братом і Діма почув скрип ліжка батьків, на яке кинули щось важке. Хлопчик притлумив переляк, вхопився лівою рукою за зап’ястя з обвислим п’ястком, й покрокував у коридор крізь рештки їхньої штори з бісеру, наступаючи капцями на розламані кружальця.

Орест кинувся на крайні двері справа, та коцька, ощирившись, їх захряснув, перш ніж хлопець встиг просунути туди кулак. До довгов’язої фігури брата підбігла Лада і стала поруч, в сум’ятті не знаючи, що їй робити далі. Орест намагався прочинити двері ударами плеча, найсильнішими, на які він зараз був здатен. Двері слабко піддавались, кілька разів навіть показався проріз світла з батькової кімнати. Але після одного такого удару коцька зметикував що до чого, і в замковій щілині почувся звук провертання і клацання.

— НЄЄЄЄЄЄЄ!!! От підарас! — Орест гупнув кулаком по дереву, а потім знов, і знов, і знов, потім іншим кулаком, двома, все швидше, швидше й швидше. — Пусти її! Забирайся звідти, забирайся з цієї хати. Тобі тут не місце, чуєш? Тобі тут не місце, шляпа ти без яєць! Я Ж З ТЕБЕ ШКУРУ СПУЩУ! Курррва!..

З-за дверей, крізь погрозливе волання Ореста, Дімі був чутний діалог його сестри з котом. Коцька все белькотів своїм лагідним «мао», «мау», «мао», «мау», зрідка розбавляючи ці вигуки, (які за тоном голосу в будь-якого кота можна сплутати із ласкавими), більш грізними «мєо», «МІІІНЄЄЄУ!», «мяу!».

— Ааагагагага…, коцька, ну перестань!.. Ну кіцік!.. — спершу сказала Віка. — Ах!.. Ай!.. Шо ти ро… Шо ти робиш? Ой!.. Припини!!!

— Що він там роообить, Орест? — запитала Лада, та той не зважав. Тоді вона заходилася допомагати братові грюкати в двері.

Почувся звук розірваної матерії.

— Аііі!.. Куди ти лізеш?… — спантеличено сказала Віка. — Ой!.. Шо це в тебе? А!.. Не треба!.. Не туди!.. Не чіпай!.. Не лізь туди! Перестань!!!

Ще раз щось порвалося.

— ААААААЙ!!!.. АЙАЙААААЙ!.. Ой!.. Нє!.. Не треба, ко!.. О!.. ОООО!.. ОХ!.. Ох!..

Орест зупинився, а Лада разом з ним. Розгублено він дивився на підлогу, потім поглянув на Діму:

— Шо це він там з нею виробляє?… — його голос звучав безживно, якось геть мляво. А тоді Орест як збісився він кричав, матюжився, гепався всім тілом об двері грюкав кулаками, ногами, сідницями, головою, грудьми. Потім видихся і знову почав барабанити просто кулаками та, вряди-годи, ногою, а Лада разом з ним. Тепер він благав, надривно ридаючи:

— Не треба, будь ласка, пусти її, візьми мене!.. Мене, чуєш? Роби зі мною все, чого тільки бажагагаєеееш, тільки відпусти їїігігігігіііі!..

З-поза дверей долинали звуки рипіння та гойдання ліжка, а ще нескінченний Вічин крик і плач:

— ОООООоОООооООО!..

Діма позадкував далі по коридору, майже до самого кінця, та обперся об стіну, протилежну до дверей батьків. Хлопчик сковзнув вниз по стіні та присів. Заболена кисть торкнулась підлоги, хвилі болю накочували з новою силою, та він ледь це зауважив.

Орест втратив здатність тверезо мислити від горя і жаху, та, дивлячись як сусіди грюкають раз у раз в двері, Діма не міг вимовити ані слова від шоку. Він сказав би, що можна вийти на двір та спробувати розбити вікно. Натомість його свідомість полонили слова Ореста: «Шо це він там з нею виробляє?…» Він виглядав геть-чисто розгубленим, він не розумів,… може до нього й досі не дійшло, чи ж Орест не бажав, щоб дійшло.

Та Діма точно знав, що саме зараз робить коцька з його сестрою. Він зараз на ній, він обхопив її лапами.

У коцьки почався шлюбний період.

09.11.2016

Дивлячись, як коні зникають за кущами напроти кладки, Улас розвернувся і пішов далі. Він озирався ще не раз, аби глянути чи маленька зграйка дійсно забралась геть, на місце свого пасовиська, та жодна продовгувата голова з-за кущів так і не показалася. Хлопець полегшено зітхнув і попростував повз довгу обшарпану будівлю з однаковими приміщеннями і однаковими воротами, подекуди відсутніми, що розташувались точно в ряд. Колись будівля була колгоспним гаражем або складом, або і тим, і іншим. Тепер вона почала руйнуватися, як і колгосп, як і сама ферма. Там де не було воріт, приміщення стояли порожніми, не рахуючи якогось мотлоху та сміття, а ще, де-не-де, залізяччя, що до нього не встигли дістатись загребущі руки місцевих алкоголіків та злодюжок. Деякі частини воріт ще валялись у високій траві: лише дерево, бо будь-яке залізо звідти давно викрутили.

Своє село він ненавидів. Він не любив сюди приїжджати, ані на вихідні, ані на канікули, ані будь-коли, не дивлячись на всі прохання і вмовляння батька. Коли Улас був малий, то він ще радо навідував бабусю й дідуся, коли батько забирав на «Волзі» всю сім’ю на літо в Станіш. З тих пір померли баба з дідом, мати та батько фактично перестали жити разом, Улас влився у компанію в Житомирі, а сільські хлопці все з більш підозріливими поглядами зустрічали його, коли він приїздив. З плином часу Улас все рідше заїжджав до батька, який не міг зрозуміти мотивів поведінки сина. Сам Улас не надто часто задумувався