Читати книгу - "Селище на озері"

У селищі Ку-Піо-Су бенкетували. Гульбище точилося до самої ночі, а на другий день знову з ранку до вечора. Того дня, коли повернувся Уомі, ніби навмисне був добрий улов. Рибалки привезли в своїх човнах силу-силенну щук, коропів, чечуг, а чоловіки з хижі Сайму вполювали в лісі дику кізку. Їжі було вдосталь, і це веселило всіх. До того ж усі раділи, що найстарший дід прийняв Уомі. В кожного на устах були останні слова Мандру.

Якщо справді Уомі — син Дабу, батька дубів і заступника Ку-Піо-Су, то вже давно будь-яку силу втратили всі оті страхи, через які колись прогнали Уомі.

Крім засмаженого на рожні м'яса й риби, запеченої в приску, на бенкеті насипом лежали черепашки, що їх споживали сирими. Їжу запивали не тільки водою. Жінки винесли горщики з напоями, звареними із соку черешень, вишень, малини. Напої підсолоджували бджолиним медом. Перешумувавши, вони ставали хмільними і звеселяли серця.

Помалу розпочалися ігрища, танці. Танцювала не тільки молодь, а й старі, в яких ще були досить міцні ноги. Героєм свята був Уомі.

Уомі походжав між захмелілими односельцями. В голові йому трохи шуміло. Та коли юнакові підносили повний по вінця турячий ріг, він не відмовлявся й охоче випивав медовуху.

Голосніше лунали пісні. Їх мелодії були одноманітні і монотонні.

Танцюристи походжали, притупували, присідали, у такт плескали руками й підстрибували через кожні три кроки.

Танці одразу ж припинилися, як тільки від якогось багаття долинули ритмічні звуки бубна. То сліпий Ходжа вибамкував у цей найстаріший на землі музичний інструмент. Зроблений із туго напнутої на обруч собачої шкіри, бубон глухо рокотів, хвилюючи серця слухачів.

Ходжа заспівував нову пісню. Це була розповідь про пригоди Уомі, про його незвичайне народження, таємну раду дідів, вигнання й поневіряння Уомі, про його життя й подвиги на чужині, про славне повернення Уомі і заступництво Великого Дабу.

Одного разу Уомі приснилося, ніби він їде берегом і чує голос:

«Шукай мене, Уомі! Навіщо покинув мене?»

Уомі знає, що це човник кличе.

Уомі пам’ятає, як ховав його в кущах, а де саме — забув. Усі кущі дуже подібні між собою.

То там, то тут лунає загадковий голос:

«Я осьдечки! Шукай мене!»

Уомі йде далі та далі. Ось він зазирає під вербовий кущ, але там сидить тільки маленька жабка і витріщає булькаті золоті очиці. Уомі йде до іншого куща, але й там жаба, тільки трохи більша.

І знову голос, знову треба бігти до того куща, з-під якого він лунає. Цього разу замість човна він знаходить велетенську жабу, завбільшки як сестричка Ная. Жаба квакає і махає лапкою.

Та ось нарешті перед ним великий розлогий кущ. Уомі зазирає під гілля: довбанка справді тут. Та що за диво: у ній сидить синьоока дівчина в білій шубці, обшитій чорними горностаячими хвостиками! Дівчина заплітає косу, а з голови вже звисають вісім кісок, світлих, наче солома. Уомі дивиться на її рум'яні щоки, і йому стає прикро, що дівчина не звертає на нього уваги.

«Ти чого тут, у човні? — запитує Уомі.— Звідки прийшла?»

Дівчина раптом починає сміятись.

«Я дочка Невидимого,— каже вона.— Мій батько — господар Великої Води».

«Він живе в нашому озері?» — запитує Уомі.

Дівчина сміється.

«Ти бачив жаб? Це мої тітки. Ось слухай-но: отак як найменша з них проти мене, так ваше озеро проти Великої Води. Там живе мій батько. А я живу на березі, в селищі».

«А де ж ця Велика Вода?»

Дівчина знову сміється.

«Сідай у човен і греби! Греби вдень і вночі. Помре один місяць, потім другий. Тоді побачиш Велику Воду. Звідти восени летять лебеді та гуси.

«Як тебе знати?»

Дівчина стає на край човна й зіскакує на землю.

«Ходімо!» — каже вона, бере його за руку й зазирає у вічі.

Уомі відчуває, що голова його йде обертом, наче од медовухи. Дівчина веде його за руку на край берега і садовить так, що на ноги йому набігає хвиля.

Дівчина скидає шубку й лишається в самій безрукавці з риб'ячої шкіри. Ця одежина мерехтить, наче збрижена вода, відбиває перламутровим блиском. Вся вона покрита риб'ячою лускою та порожніми черепашками.

«Батько називає мене Краплею. Водяні сестри — Рибкою. Людське ім'я у мене інше. Дізнаєшся біля Великої Води».

Вона входить у воду і миє Уомі ноги. І знову лукаво зазирає йому в очі.

«Так дівчата роблять тим, кого люблять».

Уомі знову відчуває, як щось гаряче сповнює його груди. Він хоче вловити незнайомку, але руки хапають дим. Пасмо туману здіймається над його головою. Дівчина зникає, і начебто здалеку йому вчувається дівочий голос:

«Хіба ти не бачиш? Я тільки подих. Моє тіло там, біля Великої Води, а подих тут».

«Я боюсь,— каже Уомі,— Навіщо ти прилітала до мене?»

«Не бійся! Крапля давно знає Уомі, вона бачила його ще тоді, коли крижини хотіли втопити його. Це вона витягла човна на берег».

«Де ж ти? Чому тебе не видно?»

«Шукай мене, Уомі! Шукай біля Великої Води!..»

Уомі прокинувся. Сонце било йому просто в очі.

— Крапля! Крапля! — бурмотів він. — Хіба такі бувають?

Він озирався довкола, протираючи очі. Аж ось помітив, що під голову йому підмощена материна хутряна шуба, а сама мати стоїть поряд навколішках і зливає з берестяного відерця воду йому на голі ступні. Друге таке саме відерце стоїть уже порожнє.

— Мамо! А де ж вона?

— Хто вона? Про кого ти? — запитує Гунда, всміхаючись.

— Вона! Ота! Дівчина!