Читати книгу - "Ганнуся"

— А що ми в кутку робитимемо?

— Гммм… — тільки й сказав я.

Невже їх ніхто ні разу туди не ставив?

Ми перелили воду в умивальник, хутенько помили руки і всілися за стіл.

На обід у нас було: густий вчорашній квасоляний борщ; картопля тушкована з м’ясом; омлет.

А крім того на тарілці снопиком лежала молодесенька цибулька і такий же молодесенький часничок. А ще квашені огірки з помідорами і кільце домашньої ковбаси.

Ох, і нелегко буде з цим упоратись!

Але тут мама принесла ще: полив’яну миску вареників з сиром; просту миску вареників з вишнями; поруч поставила глечика з холодним молоком і три блюдця з варенням.

Я з жахом дивився на все це.

— Невже ми все це подужаємо? — безнадійним голосом поцікавився я у дівчаток.

— Звісно, подужаємо, — не замислюючись, відказує Наталочка. — А якщо ти не зможеш, я тобі допоможу.

— Дякую, любі мої, - розчулено кажу я. — Навіть не уявляю, що б я робив без вас…

Все ж упоратися з усім, що виставила мама, ми так і не здужали. Я зупинився на тушкованій картоплі з м’ясом. Мабуть, тому, що надто багато уваги приділяв салатові та цибульці з часником. Ганнуся ніяк не могла подужати третього вареника. З вишнями. І лише Наталочка уминала все, що їй підкладала бабуся. Ще й більше — після молочного киселю вона збігала до своєї кімнати і повернулася з пакетиком цукерок.

— Це ми з бабусею вчора купили в крамниці, - пояснила вона. — Зараз я вас пригощатиму…

Почала вона видиратися на стілець, а пакет вислизнув у неї з рук і закотився під стіл.

Сидить Наталочка, позирає на всіх розгублено і, по всьому видно, не спішить лізти під стіл за тим пакуночком. Мала ще, темряви, певно, боїться… Що ж, доведеться полізти мені.

Скатертина звисала зі столу майже до підлоги. Тому під столом темно, наче в грозовий вечір. З незвички нічого не можу розгледіти. Нишпорю руками по підлозі, кручу головою — куди б той пакуночок міг закотитися?

Раптом у кутку щось чи то загарчало, чи то зашипіло. А потім як вчепиться мені в руку! Наче голкою зі шприца штрикнуло.

Може, й справді зміюка якась під стіл забралася?

Притьмом кидаюся геть і зопалу налітаю на ніжку стола.

— Ой-ой-ой!

Сиджу на долівці, кліпаю очима і не можу нічогісінько втямити.

— Що там таке? — запитую.

— Квочка там сидить, — пояснює мені Наталочка. — Така вже кусюча квочка, тільки що — хап за ногу!

— За руку, — буркочу я.

Так ось чому Наталочка не поспішала лізти під стіл!

— Яка розбійниця! — обурилася Ганнуся і з ногами забралася на стілець.

Наталочка зробила те ж саме.

А я заходився шпетити себе. Це ж треба — якусь там квочку прийняв за отруйну гадюку!

Знову лізу під стіл, роздивляюся. Так і є — сидить в тазку біла квочка з чубчиком на голові. Сидить — і сердито дивиться на мене.

Проте я вже не зважав на неї. Швиденько розшукав пакета із цукерками і віддав Наталочці.

— Візьми своє добро, — кажу їй, — та не випускай більше, а то наступного разу сама по нього полізеш.

Потім сів на стільці і обмацав голову: болить. Але не дуже, терпіти можна.

Ганнуся тим часом зібрала зі столу брудний посуд і винесла його надвір, до літньої кухні. Мама налила в миску гарячої води, і вони вдвох заходилися мити посуд. І так вже у них добре виходило, так злагоджено і вправно вони його мили і витирали, що я мимоволі замилувався. І не зчувся, як голова перестала боліти.

А Наталочка знайшла віника завбільшки як вона сама і заходилася тягати його за собою. То в неї називалося — підмітати підлогу.

Нарешті жіноцтво впоралося по господарству і мама сказала:

— Ми з Наталочкою підемо до крамниці дивитися сандалики, а ви тим часом трохи відпочиньте. Втомилися, мабуть, з дороги?

— Ще й як! — згодився я і влігся на канапі.

Проте не встиг я, здається, і очей заплющити, як у двері постукали і на порозі з’явилася Ганнуся.

— Скільки можна спати, Костю? — докірливо зауважила вона. — Так ми нічого тут не побачимо. А коли повернемося додому — ніхто й не повірить, що ми були в селі.

Цього не заперечиш. Я солодко позіхнув, затим підвівся з канапи і запитав:

— А що б ти хотіла побачити?

— Ну… Багато чого, — завагалася Ганнуся. — Річку вашу, ліс. Ти ж так гарно про них розповідав! А ще хотілося б дізнатися, що ж все-таки трапилося у тих хлопчиків та дівчаток, яких ми зустріли біля школи. Може, хоч допоможемо їм чимось…

Та біля школи ми нікого вже не застали. Лише дурненький песик крутився дзиґою — ганявся за власним хвостом.

— Жаль, — зітхнула Ганнуся. — Я так хотіла ще раз подивитися на них! Може, навіть познайомилась би з ними… А отам що?

І вона показала на паркан, що височів через дорогу від школи. За ним щось стукало, гуділо, дзеленькало, верещало.

— То ремонтно-технічна станція, — пояснив я. — Там ремонтують трактори, комбайни й таке інше.