Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

Клуби Лонґа «Поділімося нашим достатком» (уже за рік після виступу їх було понад 27 тисяч) функціонували не лише як місцеві політичні організації, але й як основа для нової політичної партії. Вони часто діяли на базі шкіл і церков. Крім того, перелік поштової розсилки Лонґа сягнув понад 7,5 млн осіб[55]. Як і в Народної партії та пізніших популістських рухів, найактивнішу базу прихильників Лонґа становили не найбідніші прошарки. Це були люди із середнього класу, які боялися, що через Велику депресію вони опиняться за межею бідності. Історик Алан Брінклі так писав про прибічників Лонґа:

«Вони знайшли опору у світі буржуазної респектабельності, аж тут над ними нависла небезпека знову зануритися, як вони вважали, у прірву безсилля й залежності. Саме цей страх робив середній клас (навіть більше, ніж тих, хто справді був неприкаяним і злиденним) політично нестійкою групою»[56].

Рузвельт і Демократична партія боялися кандидатури Лонґа. 1935 року Національний комітет Демократичної партії провів таємне опитування, за допомогою якого визначив, що, якщо Лонгу 1936 році братиме участь у перегонах проти Рузвельта як кандидат від третьої партії, він може здобути від трьох до чотирьох мільйонів голосів і віддати перемогу на виборах республіканцям[57]. Цей страх був важливим чинником, завдяки якому Рузвельт і Демократична партія об’єднали зусилля, щоб того року ухвалити так званий «Другий Новий курс». На відміну від першого, він був спрямований безпосередньо на вирішення питання економічної нерівності, яке постійно порушував Лонг[58].

19 червня Сенат ухвалив Акт про соціальний захист (Social Security Act), яким запроваджувалися пенсії за віком і допомога в разі безробіття. Того ж дня Рузвельт здивував Конгрес, запропонувавши заходи щодо податкового реформування, які сприяли б «поширенню багатства». Він обклав податком великий бізнес та підвищив податки на багатіїв і на великі спадки. Лонг розкритикував ці пропозиції як недостатні, однак їх повсюдно репрезентували як «викачування грошей із багатих»[59]. Того ж року Рузвельт також залучив популістську риторику до своєї кампанії, захищаючи «пересічну людину» від «економічних роялістів»[60].

Як виявилося, Рузвельтові не варто було боятися кандидатури Лонга. У вересні 1935 року «Морський цар»[61] був убитий у місті Батон-Руж. А 1936 року Рузвельт здобув іще одну блискучу перемогу на виборах. Однак Лонг справив значний вплив на «Новий курс» та американську політику. Він та його рух підштовхнули Конгрес до ухвалення програми, яка стала стовпом американської політики на наступні сорок років. Лонг узгодив світогляд «Нового курсу» з основними турботами суспільства, пов’язаними з нерівністю в багатстві та владі.

1960-ті роки вважають епохою заворушень лівого спрямування. У Європі це були протести травня — червня 1968 року та «гаряча осінь» 1969 року в Італії[62]. У США це був час відстоювання громадянських прав, антивоєнних виступів, поширення ідеї «Владу — чорним!»[63], фемінізму та руху за захист довкілля. Однак це також був час, коли правий популіст Джордж Воллес, який виступав проти законодавчого закріплення громадянських прав, пробив величезну діру в дахові, спорудженому над американською політикою лібералізмом «Нового курсу».

«Новий курс» спирався на мовчазний союз ліберальних демократів і консервативних південних демократів[64], які протидіяли будь-якому законодавству, що могло б поставити під сумнів панування білих. У результаті основні законодавчі акти в межах «Нового курсу», зокрема Акт про соціальний захист і Акт про мінімальну заробітну плату, були сформульовані таким чином, щоб їхні переваги не поширювалися на чорних мешканців Півдня. Однак після Другої світової війни північні демократи були змушені взяти до розгляду питання афроамериканців через ідеологічну боротьбу в умовах холодної війни, судовий процес «Олівер Браун та ін. проти Ради освіти Топіки»[65] та потужний рух за громадянські права.

Як партія Авраама Лінкольна республіканці традиційно були сприйнятливими до громадянських прав чорних. Керівництво республіканців у Конгресі підтримало Акт про громадянські права (1964) та Акт про виборчі права (1965) Ліндона Джонсона. Баррі Ґолдвотер[66] на ранніх етапах виступав проти, однак під час президентських виборів 1964 року Джонсон легко здолав свого опонента. Утім, перемога Джонсона зовсім не була ознакою того, що його ініціативи у сфері громадянських прав мають широкомасштабну підтримку. Після підписання ним Акту про виборчі права та запуску «війни з бідністю»[67] виник масовий спротив, який Воллес перетворив на хрестовий похід популістів.

Воллес виріс у маленькому містечку в сільській місцевості в Алабамі. Його