Читати книгу - "Кримінальний процесуальний кодекс 2012 року: ідеологія та практика правозастосування"

31. Негласні слідчі (розшукові) дії та використання результатів оперативно-розшукової діяльності у кримінальному провадженні: навч.-практ. Посібник / С.С. Кудінов, Р.М. Шехавцов, О.М. Дроздов, С.О. Гриненко. 2-е вид., розшир. й допов. Харків: Оберіг, 2015. 424 с.

32. Багрій М.В. Процесуальні аспекти негласного отримання інформації: вітчизняний та зарубіжний досвід: монографія / М.В. Багрій, В.В. Луцик. Харків: Право, 2017. 376 с.

33. Рекомендація № Rec (2005) 10 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про «особливі методи розслідування» тяжких злочинів, а також у разі терористичних актів». URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_670.

34. Переклад рішення «Матановіч проти Хорватії» (Заява № 2742/12) О. Дроздова та О. Дроздової. URL: http://unba.org.ua/assets/uploads/publications/Pereklad_rishennya_evr_sudu_130720.17.pdf.

Галаган В.І.,

доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри кримінального та кримінального процесуального права Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Удовенко Ж.В.,

кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри криміналістичного забезпечення та судових експертиз Національної академії внутрішніх справ

Невтручання у приватне життя є одним з основних міжнародних та конституційних прав людини і громадянина, що відображає право кожного мати свій власний світ сімейних, інтимних, ділових та інших інтересів, що не підлягають контролю з боку держави, суспільства та окремих громадян. У жодній державі світу це право не є абсолютним. Будь-яка, навіть демократична правова система передбачає випадки, коли можливе обґрунтоване і обмежене законодавчими межами втручання в особисте і сімейне життя. Під час кримінальної процесуальної діяльності постійно виникає дилема: що важливіше — примусити людину до розкриття її особистих і сімейних таємниць чи захистити особу всупереч інтересам встановлення достовірних даних у кримінальному провадженні. Саме тому у ч. 2 ст. 15 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України визначено, що ніхто не може збирати, зберігати, використовувати та поширювати інформацію про приватне життя особи без її згоди, крім випадків, передбачених цим Кодексом, а у ч. 3 цієї ж процесуальної норми йдеться про те, що інформація про приватне життя особи, отримана в порядку, передбаченому цим Кодексом, не може бути використана інакше як для виконання завдань кримінального провадження [1].

Проблемам гарантування засади невтручання у приватне життя присвячена належна увага в Конституції України, КПК України, низці законів України, а також міжнародних договорах із питань кримінального провадження, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України і які, за ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства України.

Суттєвий внесок у дослідження цих питань теми зробили українські науковці Ю. П. Аленін, В. П. Бахін, І. В. Гловюк, Ю. М. Грошевий, А. Я. Дубинський, А. В. Іщенко, О. В. Капліна, Є. Г. Коваленко, Н. І. Клименко, В. К. Лисиченко, Л. М. Лобойко, Є. Д. Лук'янчиков, В. Т. Маляренко, М. М. Михеєнко, В. В. Назаров, В. Т. Нор, М. А. Погорецький, С. М. Стахівський, В. М. Тертишник, Л. Д. Удалова, П. В. Цимбал, В. Ю. Шепітько, М. Є. Шумило, О. Г. Яновська та інші. Ці питання розглядали у своїх працях юристи зарубіжних країн Т. В. Авер'янова, Р. С. Бєлкін, В. О. Гавріков, Н. І. Долженко, В. А. Жбанков, В. Н. Калінін, Ю. Г. Корухов, О. А. Леві, Є. Є. Подголін, О. Р. Росинська, О. Г. Філіпов, С. А. Шейфер та інші.

Водночас у роботах зазначених авторів здебільшого звернено увагу на охорону прав та свобод громадянина, їх поняття та завдання. Натомість ступінь можливого втручання в особисте і сімейне життя з боку держави для досягнення завдань кримінального провадження висвітлено недостатньо повно і докладно, а вирішення зазначених існуючих проблем має винятково важливе значення під час розслідування кримінальних правопорушень.

Серед чинних міжнародно-правових актів у сфері дотримання прав і свобод людини, зокрема, невтручання в особисте і сімейне життя осіб, що мають безпосереднє відношення до кримінального провадження, учасниками яких є Україна, варто назвати Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. на основі Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., Декларацію про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1975 р., Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984 р., Мінімальні стандартні правила поводження з в'язнями, прийняті Конгресом ООН із попередження злочинності і поводження з правопорушниками 30 серпня 1955 р. і схвалені резолюцією Економічної і Соціальної поради 18 травня 1957 р., Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 р., Декларацію основних принципів правосуддя для жертв злочину та зловживання владою, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 р., Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються відправлення правосуддя щодо неповнолітніх («Пекінські правила»), затверджені Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 р. тощо.

Зокрема, у ст. 3 Загальної декларації прав людини (Декларація) від 10 грудня 1948 р. закріплене право кожної людини на життя, свободу і особисту недоторканість. Згідно зі ст. 9 Декларації, ніхто не може бути підданий арешту, затриманню або вигнанню, а у ст. 12 Декларації закріплено норму, що ніхто не може піддаватися втручанню в його особисте і сімейне життя, посягати на недоторканість його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань [2].

Проголошені в Декларації права особи на невтручання в особисте і сімейне життя не лише визначені також в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) від 4 листопада 1950 р. та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (Пакт) від 16 грудня 1966 р., а й розкривають їх зміст більш детально та