Читати книгу - "Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Другий роман Андруховича, «Московіада», повторює безстрокові ритуали пияцтва «Рекреацій» і знову показує молодого українського інтелектуала — цього разу поета Отто фон Ф. — в образі еґоцентричного бабія. Втім, дія цього роману відбувається в Москві, де Отто навчається в престижному Літературному інституті, у часи, коли Радянський Союз ось-ось розпадеться. Приміщуючи свого героя в серце імперії, що колонізувала Україну, Андрухович береться до викриття суперечностей цього центру і його символів і, отже, окреслює українського інтелектуала, показуючи, які ж радянські і російські символи той відкидає. Таким чином, у «Московіаді» ми бачимо нову українську ідентичність, побудовану здебільшого за визначенням того, якою вона не є.
Андрухович використовує гуртожиток як плавильний котел, в якому різні народи радянської імперії зливаються у одну «міжнародну» радянську людину. Балачки серед її жителів виказують індивідів на різних етапах цієї трансформації і включають думки Отто щодо того, наскільки просякнутий російським шовінізмом (і, як наслідок, не годен співчувати проблемам меншин) той чи той студент. Відповідно, Отто прикладає мірку до схожості і відмінностей між ними як українець.
Отто переміщується мегаполісом, розрізняючи «євразійські» особливості, властиві росіянам/«совкам», і риси «європейські», притаманні українцям, надто вихідцям з Галичини, як-от сам Отто. У пристрасній промові, виголошеній у занедбаній московській пивниці, Отто проголошує, що він не ненавидить Росію, але змушений протестувати проти її колонізаційних, імперських амбіцій:
Але зараз, коли я п’ю кисле пиво посеред пустиря, обгородженого стовпами й колючим дротом, коли вітер зусібіч шмагає моє мокре волосся, коли навколо — суцільна велика азійська, перепрошую, євразійська, рівнина, перепрошую, країна, зі своїми власними правилами й законами, і ця країна має здатність рости на захід, поглинаючи маленькі народи, їхні мови, звичаї, пиво, поглинаючи також великі народи, руйнуючи їхні каплиці й кав’ярні, а головне — затишні сухі борделі на вузеньких брукованих вуличках, то я не можу склавши руки просто спостерігати і мовчати, ніби я хрін проковтнув. Мій товариш показав мені не так давно старі поштові картки з пейзажами того міста, де я живу. Цим карткам десь по п’ятдесят років. Але я закричав: я хотів би жити в цьому місті! де воно?! що вони з ним зробили?! де моє право на моє пиво?![35]
Використовуючи листівку як символічну машину часу, Отто уявляє своє рідне місто таким, яким воно, певно, було, перш ніж Західну Україну окупували совіти. Згадка про пиво вказує на поширене ностальгічне переконання, що у давній Галичині існувала перевірена часом європейська традиція пивоваріння, а, отже, старе пиво перевершувало те, що його згодом варили радянські броварні.
Підкреслювання відмінностей між українцями і росіянами — це не цілком новий рух в українській літературі; втім, однією з центральних ідей української літератури соціалістичного реалізму було вихваляння схожості й взаємозалежності двох слов’янських «народів-братів». Отже, за панівну тему, що безпосередньо передувала появі Андруховича на літературній сцені, правило обстоювання російсько-української подібності. Андрухович використовує цей акт порівняння як ключовий інструмент у своїй деконструкції імперії і подальшому будівництві нової української ідентичності. Цей український інтелектуал, проте, теж визнає, що він і його земляки тримаються тих самих «євразійських» рис, які він так зневажає; у душі письменник бореться з цими рисами на сторінках роману, бо ж намагається порвати імперські пута.
У міру того, як розкривається сюжет «Московіади», український герой-інтелектуал Андруховича перетворюється на персонаж типу Джеймса Бонда, який відкриває таємні камери, де сховано «мозковий трест» імперії і її пусковий імпульс. Він гуляє, спить з різними жінками, ошукує злих поплічників імперії і врешті-решт втікає наприкінці роману, коли Москву затоплює і вона зникає під водою. Накинувши українському інтелектуалові цей образ «головоріза», Андрухович розвине його далі у своєму третьому романі, «Перверзія».
Найамбітніший із трьох перших романів Андруховича, «Перверзія», — це вправляння в постмодернізмі і карнавалізованій літературі у вигляді детективного роману. Головний герой роману, Станіслав Перфецький, — український письменник, який приїхав на конференцію з проблем сучасної культури і цивілізації, що проходить у Венеції. Перфецького чимало об’єднує з чотирма поетами «Рекреацій» і героєм «Московіади» Отто (пиття-гуляння, дотепність, «мудрі» промови), але в образі Перфецького Андрухович найбезпосереднішим чином здійснює ідею поета як перформансиста, і, зокрема, в якості сучасного уособлення Орфея, — ідею, з якою він загравав у своїх перших двох романах.
Перфецький втілює українського інтелектуала, який спонукуваний громадськістю і маючи талант перформансу при силі чарувати; компетентність у перформансі неабияк важить у Ліотарову добу постмодерну і може бути каталізатором змін[36]. Той факт, що Перфецький має сорок прізвиськ, засвідчує, що цей український інтелектуал — це той, про кого люди говорять і хто на них впливає. Такі нові українські митці — це вже не особи на задвірках суспільства, парії без глядачів. Вони як і раніше тримаються осторонь від загалу, але ця різниця, ця самобутність витворена привабливими рисами, що їх бракує пересічній людині, а притаманні поетам-мешканцям сцени. В образах своїх головних героїв Андрухович випустив у 70-80-х роках українських інтелектуалів на волю з їхнього герметичного існування і відновив стосунки з громадськістю. І він залагоджує це без шкоди для їхнього статусу «інших», «дозволяючи їм у такий спосіб зберегти відчуття винятковості на тлі «совка» — важливу складову їхньої самоідентифікації.
Кожен із
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття», після закриття браузера.