Читати книгу - "Брати-віталійці"

Аби не допуститися суперництва, для всіх гард було заведено однакову платню й умови праці, однакові розміри неводів та строки вилову, однаковий обсяг заготівлі риби та однакові розміри бочок. Ніхто, крім можновладних купців, фогтів і їхньої челяді, не мав права носити зброю.

Наприпочатку липня 1373 року із сконенського табору вирушили на ловлю оселедців вісмарські та штральзундські заробітчани — не ремісники, не терті рибалки, а звичайна різномаста юрба сезонників: зігнані з полів селяни, волоцюги, які хотіли збити гріш на холодну зиму, лицарська прислуга, знедолена чварами своїх хазяїв, запопадливі до пригод цехові підмайстри, а також злодії й запеклі злочинці, що мітили одвихнутись у такий звичай од катової сокири. На вітрильнику були й купці, які в своїх вояцьких обладунках скорше нагадували воїнів і тримались осторонь від цього наброду.

Клаус прилучився до бідних, зате бувалих моряків, що часто розповідали про свої пригоди. Ці простодушні чолов’яги щиро приваблювали його. Ось вони грузько та широко порозставляли ноги і ведуть одверту й пристрасну розмову; а коли посперечаються, то своє доводять навкулачки. Майже в кожного — страхітливий шрам, майже в кожного скалічене тіло. Одному бракувало кількох пальців, другому ока, а третьому вуха та шкіри на півголови. Цих ран завдавало їм саме море: урагани й пірати.

Оповіді точились навколо грабунків, що вчиняли родовиті пани вздовж річок і на узбережжі Балтійського й Північного морів. Багатії з тамтешніх замків підкуповували лоцманів та шкіперів, аби ті заводили торговельні судна в небезпечні води. Пани розкладали на узбережжі оманливі вогні й фальшиво сигналили; корабель, що прибивався до їхніх володінь, переходив за побережним правом до їх спожиття. Таких піратів не мали за безчесних грабіжників, бо торгувати на морі означало воювати на морі. Не згірше розбійникували й мекленбурзькі та померанські герцоги. Навіть датський король вдавався до піратства і щоразу витягав з моря ласий шматок.

Правда була тільки за сильними, слабких вона цуралась. Бились не на життя, а на смерть, і переможець стинав голову переможеному.

З двадцятьма вісьмома заробітчанами Клаус мешкав у невеличкій хижі, де не було нічого, крім довгих нарів і одного стола, за яким ледве-ледве всідалось вісім чоловік, а проте круг нього обідали усі пожильці. До кислуватих випарів людських тіл, якими просякли за багацько літ дерев’яні стіни, до духу риби й горілки домішувався ще й їдкий дим лойового каганця над дверима.

Клаус, якому й раніше не велося гаразд, наче не помічав труднощів; він хутко призвичаївся до життя своїх побратимів і до їхніх уподобань: потурав грубощам і нарівні з усіма, щоправда не без натуги, вихиляв по кілька пляшок п’янкого пива.

Навіть такий заздоровий хлопець, як він, та й то гадав попервах, що впаде під навантагою на новій службі. Рибалилось невимовно важко. Матроси то закидали величезні неводи в море, то витягали їх на палубу, — і все те робилось просторуч. Мотуззя од снастей вгризалося в долоні, солона вода роз’їдала тіло. А працювати без просвіту доводилось аж до кінця сезону. Не обіцяло полегкості й повернення в гавань; там рибу вивантажували і доправляли в коптильні та солильні. А коли спадала ніч, заробітчани, смертельно стомлені, немиті, в брудній одежі, завалювались на нари й засинали.

Тяжко працювалось у таборі, а ще важче жилось у ньому. Фогти порядкували на Сконе з дикунською жорстокістю. За найменшу провину вони спускали три шкіри. В тюрму не садовили: лише калічили і били по кишені. Рідко хто повертався із Сконе цілий та здоровий.

Щойно Клаус прибув сюди, він живовидячки узнав, чим дихає фогт Вульвекен Вульфлям, який жахав усіх невблаганною жорстокістю.

Заробітчан, вільних від ловів, скликали на рибальське судилище. Надто запальний юнак Мелле Ібрехт запустив у свого товариша пляшку, так що той довго прохирів з розчерепленою головою. Вирок оголошував сам Вульвекен Вульфлям. У цьому злочині, підкреслив він, аж дуже багато те важить, що потерпілий столяр прогаяв шість днів: отож хай Мелле Ібрехт відшкодує їх — внесе гроші у рибальську скарбницю.

На суді, що точився просто неба під так званою судовою липою, біля Клауса стояв довготелесий підліток із дзьобатеньким носом і маленьким обличчям, геть усіяним веснянками. Зі щирого співчуття до Ібрехта він пробурмотів:

— Кепське діло, якщо судить сам Вульфлям…

Мелле мав поплатитися рукою, котрою жбурнув пляшку. Кару не затягували. Хутчій підкотили колоду — і на неї Ібрехт поклав долоню. Кат спокійно махнув сокирою й відтяв її. Тільки-тільки перев’язали хлопця, котрий, сполотнівши, розглядав свій кривавий обрубок, як з-під липи повідомили, що відтепер він працюватиме в коптильні за третину свого попереднього заробітку.

Клауса замлостило. Він обернувся до високого веснянкуватого парубчака, що втопив перелякані очі в Ібрехта, і спитав у нього:

— Ти знаєш фогта?

— А хто його не знає, — відповів той, не зводячи погляду на Клауса. — В нас у Штральзунді майже всіх лякає саме його ім’я. — Молодий штральзундець глянув Клаусові просто у вічі і притишено вів далі:— Вульфлями — лихе поріддя, а багатії вони небачені. Мають вісім вітрильників і володіють усім містом. Старий Вульфлям водить хліб і сіль з герцогами Померанії та Рюгена. Ба навіть у датського короля він своя людина.

Рибалки поволі розходилися. Обидва хлопці подались до моря.

— Ось який він — Вульфлям…

— Що ти сказав? — Клаус придивлявся до замисленого супутника зі світлим вигорілим на сонці чубом й невеличкими блакитними очима. Зростом він винісся високий, а тому голова його здавалась якоюсь маленькою;